Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Безумовно, сарматське суспільство було організоване якоюсь формою державності. Про це свідчать терміни «цар», «володар» тощо, які трапляються в джерелах стосовно сарматів. Найімовірніше, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня тимчасове військово-політичне об'єднання із такими атрибутами державності як спільна територія, верховна влада, певна соціальна стратифікація суспільства, можливо, зародки професійного війська — царська дружина.

Як вже зазначалося, особливості кочового скотарства сприяли одержанню надмірного продукту кочовиками шляхом зовнішньоексплуататорської діяльності. Серед численних її засобів чи не головне місце посідали данницькі відносини[417], що їх встановлювали кочовики з підкореними народами. Не були винятком і сармати, як це виходить з нечисленних письмових джерел. За Тацитом [Тас. Ann., 43], сарматам на території сучасної Угорщини сплачували данину котини та оси. Про виплату римлянами данини роксоланам в Мезії подає відомості Елій Спартіан [Spart., 36]. Своєрідну форму данини відзначив Страбон для іраномовних даїв, родичів сарматів [Strabo., XI, 8, 3]. Плем'я апарнів, що нападало на Гірканію, Несею та Парфію, як данину одержало від правителів цих країн «дозвіл у певний час здійснювати наїзди на країну та забирати здобич». Щодо території України, то єдиними відомостями про данницькі відносини між сарматами та їхніми сусідами треба вважати дані декрету на честь Протогена, що містять інформацію про дві форми данини. Одна — регулярна, за якою неодноразово з'являвся до Ольвії Сайтафарн на чолі саїв. Наголосимо, що вона виплачувалася не лише цареві, а й його оточенню, «скіпетроносцям». Друга — «дарунки з приводу проїзду». Це один з видів нерегулярних поборів, що широко практикувалися шляхетними кочовиками. Як приклад, можна назвати згадку в численних китайських джерелах про дарунки представникам кочової тюркської шляхти та «частування» у прикордонних пунктах, що тривали по кілька тижнів[418]. Дарунки запобігали (хай на деякий час) наїздам кочовиків, забезпечували прихильність їхніх ватажків. Часто-густо останні самі відверто натякали на дарунки як на шлях розв'язання того чи того питання. Не виключено, що данину сплачували сарматам зарубинецькі та пізньоскіфські племена Подніпров'я, які певний час жили в щільному оточенні сарматів.

Головним заняттям сарматських племен, що мешкали на території України, було екстенсивне кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами взимку в болотах біля Меотиди, а влітку — на рівнинах» [VII, 3, 17]. Сармати розводили в основному коней та овець. Такому складу стада відповідає досить рухомий тип кочування, коли все населення поступово пересувається із худобою, спиняючись лише на зимівлю (як, наприклад, калмики нового часу). Досі не з'ясовано, чи осідала на землі якась частина сарматів. Проте брак поселень й начиння поховань у ґрунтових могильниках, зокрема знахідки зброї та кінського спорядження, свідчать про кочовий спосіб життя.

Рис. 42. Поясна прикраса сарматського часу. Село Пороги.

У сарматському середовищі певне місце займали традиційні для скотарського суспільства ремесла: зброярство, лимарство. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні, на хатньому рівні. Безсумнівно, сарматські жінки виробляли традиційну для кочовиків повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва, але археологічних решток цих виробництв не збереглося. Серед хатніх ремесел треба назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев'яного та шкіряного посуду. Взагалі ж, ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і його рівень диктувався традиційними потребами кочового побуту.

Сарматські племена Північного Причорномор'я підтримували жваві торговельні відносини з навколишнім світом. Найактивнішими та найближчими контрагентами для них були античні міста. В сарматських могилах знайдено численні зразки античної продукції: ювелірні прикраси, червоно лакова, сіроглиняна та червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Провідні центри, з яких до сарматів надходили імпортні товари — це Боспор та Ольвія. Звідти ж до сарматів надходили фібули, люстерка, піксиди, намиста та інші дрібні речі особистого вжитку. Традиційними статтями сарматського експорту до античного світу була худоба та продукти тваринництва, а також раби з численного військового полону, позаяк рабство у сарматів, як і в усьому кочовому світі, не набуло поширення й не стало засобом виробництва[419]. Проте античний світ був не єдиним напрямком торговельних зв'язків сарматів. Завдяки мобільності сарматського суспільства та постійних зв'язків причорноморських сарматів із східними родичами у сарматському середовищі України з'являлися товари з далекої Азії. Це ювелірні вироби у «бірюзово-золотому» стилі (Північний Іран, Бактрія), китайські люстра та шовк, коштовні камінці з Індії та Цейлону. Сприяло цьому й те, що Північне Причорномор'я знаходилося на західному краю Великого шовкового шляху й місцеві сармати чудово розумілися на перевагах такої ситуації. Нарешті, треба відзначити й торговельні стосунки із власне сарматським світом Подоння та Поволжя, звідки до причорноморських сарматів доставлялася характерна північно-кавказька кераміка.

Етнічний склад населення

Перші відомості про племінний склад сарматів (якщо не брати до уваги гіпотетичну сарматську належність саїв декрету на честь Протогена) подає Страбон. Як вважають дослідники, його географічна та етнічна номенклатура походить з праць Посідонія Родоського та Артемідора Ефеського й відбиває етнополітичні реалії Північного Причорномор'я рубежу II—І ст. до н. е.[420]. За Страбоном, сарматське суспільство складалося з язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та верхніх аорсів [Strabo., VII. 17]. Згодом інші автори (Помпоній Мела, Пліній Старший, Тацит, Йосип Флавій, Птолемей, Аппіан, Арріан, Амміан Марцеллін та ін.) називають ті ж племена, додаючи до них після середини І ст. н. е. аланів. Перелічені племена або їхні об'єднання мешкали в різних регіонах сарматського світу, іноді змінюючи місця свого проживання. Сіраки локалізуються в Прикубанні та на Північному Кавказі, аорси за часів Страбона межували з сіраками на півночі, живучи в степах межиріччя Дону та Волги, назва верхніх аорсів дала підставу дослідникам ототожнювати з ними сарматське населення Прикаспію та понизь Волги. Алани спочатку з'явились на сході сарматського світу (Валерій Флакк, Лукан), потім Йосип Флавій розміщує їх «навколо Танаїсу та Меотійського озера» [Flav. De bello., VII, 7, 4], а ще пізніше, за словами Амміана Марцелліна, вони поширили своє ім'я на решту сарматів, які за схожі звичаї та вигляд звуться аланами.

Сарматські поліхромні скроневі підвіски, с. Пороги. Кінець І ст. н. е.

Золотий гребінь з кургану Солоха. V ст. до н. е.

Із територією сучасної України пов'язуються майже всі із згаданих античними джерелами племена, що, безумовно, відбиває поступовий рух кочовиків на захід. Найдавнішими мешканцями причорноморських степів були роксолани та язиги. Страбон, вміщуючи перших «між Борисфеном та Танаїсом», зазначає, що 111—110 рр. до н. е. вони