Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

Ноа округлив очі:

― Друзів?! Вони усі мертві! ― показав він на гору дитячих трупів.

― Я знаю, я… мені так жаль, я… я зібрала їх усіх, бо слідкувала за їхніми сім’ями… я бачила, що їх не люблять так, як не любили і мене… я бачила, що вони хотіли бути потрібними, що хотіли, щоб їх хтось любив, поки їхні батьки цілими днями тільки те й робили, що варили той дурний кленовий сироп… я… я думала все буде добре, що ми пограємось і я поверну їх у їхні будинки… я думала, що принесу радість і собі, і їм, але тоді… тоді я…

Релі уже розуміла, до чого все йде. Ноа і Лея також, хоч і далі стояли із озлобленими обличчями, проте тепер уже слухали, не перебиваючи.

― Я народилася у сім’ї, яка з народження вважала мене монстром. Вони викинули мене в ліс на поталу диким звірам, але я вижила. Довший час я… і сама гадки не мала, як мені це вдається, ― дівчинка поглянула на Релі, і принцеса відчула, як усе всередині стиснулось. Слухати цю історію було неймовірно боляче. ― Та у той день все стало зрозуміло. Це було п’ять років тому. Тоді, як і зараз, була повня, і тоді я… вперше перетворилася на звіра. Ми з іншими дітками якраз гралися ось тут, у розщелині, коли я… не змогла себе контролювати…

Вона приречено опустила погляд. Аби продовжити, знадобилося декілька хвилин. Увесь цей час Релі дивилася то на трупи дітей, то на дівчину, ту, через яку все це і сталося.

― Коли я отямилася, то помітила, що лежу у крові. У їхній крові, ― голос її затремтів, очі наповнилися сльозами. Закусивши губу, вона продовжила: ― Деякі з них були ще живі. Але вони помирали. Рани, що їх я завдала, були надто серйозні… я не могла це так залишити… тож я…

Дівчинка знизила плечима:

― Я не знаю… я… я просто… хотіла, щоб вони жили… щоб вони… ― і захлинулася сльозами, важко схлипуючи і трясучись чи то від холоду, чи то від стресу. ― Щоб вони знову могли сміятися і радіти. І вони встали. Їхні рани затягнулися, але вони більше не були такими, як раніше. Вони любили мене і підкорялися моїм словам, але… вони більше не були собою. А я… я не змогла зізнатись їхнім батькам, що це була я. Усі в селі знали мене, як страшка із лісу, ніхто й подумати не міг, що чудовиськом, що вкрало їхніх дітей, була я, ― обличчя дівчинки скорчилось у гримасі усвідомлення власного гріха. ― Я не могла дивитися на їхні рани, тож щоразу наносила такі ж собі… я ранила себе, я хотіла, аби моє тіло було таким же спотвореним, як їхні, спотворені мною, хотіла, аби люди боялися мене, уникали, аби не заходили в ліс і не стали розтерзані моїм внутрішнім звіром… але за якийсь час все заживало… я не могла… не могла ранити себе, не могла вбити…

Раптово озвався Ноа:

― Ось цей момент мене якраз найбільше і цікавить. Яким чином тобі вдалося їх оживити? Зробити живими мерцями? Як ти твориш магію, якщо ти, усім це чітко видно і зрозуміло, просто перевертень?

― Сотворити живих мерців може відьма, ― припустила Лея. ― Якщо вона знає необхідне закляття. Але це процес нелегкий і потребує практики. Наскільки мені відомо, новоспечена відьма не може…

Ноа ж стояв на своєму:

― Вона перевертень…

― …єдине, кому таке під силу, це заклинатель темряви. Точно, ― ніби вголос роздумувала Лея, крокуючи туди-сюди. ― Саме тому я й змогла розчаклувати тих двох нещасних дітей. Я управляю тьмою, і той, хто створив їх, також управляв тьмою…

Та не встигла вона договорити, а Ноа вирячити очі від здивування від цих припущень, як Релі наблизилася до дівчинки-перевертня і, простягнувши їй свої руки, допомогла підвестися. Коли ж дівчинка поглянула на неї вкрай здивованими очима, принцеса проговорила із ледь помітною усмішкою на устах:

― Оце так. Як я і думала спочатку, ми з тобою виявилися неймовірно схожими.

Ці слова вмить змусили Лею і Ноа насупитись. Вони чи не в один голос зронили з підозрою:

― Ваша Величносте, що це означає?

― Це зовсім не твоя провина, що ти виявилася посеред усього цього хаосу, сонце, ― Релі притягнула дівчинку до себе й щиро обійняла. Та, будучи в шоці від такого повороту подій, і собі опісля хвилини наважилася обхопити спину принцеси тремтячими брудними руками, стараючись при цьому не зачепити поранені плечі.

Нарешті, Релі поглянула на юних мисливців і сказала:

― Угу. Ця дівчинка така ж, як і я. Гібрид перевертня і заклинателя темряви. Веркáстр.

Це пояснювало багато що, зокрема й те, чому дівчинка могла торкатися заліза, котре обпікало перевертнів, і також те, як їй вдалося створити живих мерців. Лея із явною недовірою окинула очима Релі:

― Я думала, веркастри ― страшна рідкість.

Релі зізналася щиро:

― Я теж.

 Тоді, усміхаючись і дозволяючи дівчинці відступити вбік, але все ще утримуючи її за тендітне плече, запитала:

― До речі. Як тебе звати?

Дівчинка підвела на неї своє обличчя тепер уже без жодного шраму, і Релі побачила, які у неї великі гарні з фіолетовим відтінком очі. Нарешті, уста її проронили повільно, виважено, і було в тому голосі щось таке, що віщувало тривогу:

― Мене зва…

Релі поволі видихнула, не розуміючи причини такої тривоги всередині себе.