Читати книгу - "Буллет-парк"

Він згадав про святу людину, отого Рутуолу, що жив біля поховального бюро. І ні трохи не вагаючись, поїхав нетрями просто до нього. Щосили загрюкав у двері Храму Світла.

— Зайдіть,— відгукнувся Рутуола.

Він сидів у кріслі, прикривши правою рукою скалічене око.

— Це ви свята людина? — спитав Хеммер.

— Та що ви — я ніколи на це не претендував. Прошу вибачити мені. Я сьогодні дуже втомлений.

— Але ж ви виліковуєте хворих?

— Буває. Інколи моя молитва допомагає людям, але сьогодні я так втомився, що й сам собі не можу допомогти. Уже разів сто казав собі, що сиджу в будинку на березі моря, що зараз четверта година і йде дощ, але все одно ніяк не можу забути, що насправді вже пів на шосту, що я сиджу в своєму старому кріслі і що піді мною поховальне бюро.

— Ви пригадуєте Тоні Нейлза?

— Так.

— Я вб'ю його,— сказав Хеммер.— І спалю на вівтарі церкви Ісуса Христа.

— Геть звідси! — закричав Рутуола.— Геть з Храму Світла!

Вечір у Левелленів мав початися о пів на восьму. Томмі Левеллен стояв на терасі, чекаючи гостей. Якось він провів день і ніч у Берліні з трьома проститутками з Курфюрстердамма. Ото був вечір! У Буллет-Парку зовсім не те, думав він, спостерігаючи, як під освітленим паперовими ліхтариками навісом офіціанти застеляють столи на п'ятдесят осіб. «Об'єднана корпорація будівельників і містер та місіс Томас Левеллен щиро просять вас завітати...» Левеллени своєму запрошенню надали такої форми, наче це не вечір, а ділова зустріч бізнесменів. Якщо цей номер їм пройде, то вони уникнуть податку і таким чином зекономлять тисячу доларів. У вечорах, що їх влаштовувала дружина, Левеллена цікавив тільки фінансовий бік справи. Йому було на них так нудно, ніби через їхню елегантність просвічували рахунки, прострочені векселі й навіть цвяхи, якими були прибиті мостини підлоги. Хіба є що-небудь погане в тому, що шикарно одягнені чоловіки й жінки збираються на дружню бесіду і їдять шинку та курятину? Нічого, нічого і ще раз нічого поганого, крім того, що холодна ввічливість цієї процедури була йому неприємна. Ніхто тут не напивався, не бився, не залицявся до чужої дружини, на цьому вечорі нічого не святкували, не відзначали якоїсь дати, не починали якоїсь справи. Ось і сьогоднішнє зібрання, якщо й таїть в собі якусь небезпеку, то це — спокуса перейти межі пристойності. Ох, ота вже пристойність, думав Левеллен, вона доведе, що людина вийде до гостей у одному ковпаку! Тільки відверта цинічна непристойність може вилікувати це зібрання від ілюзій вічності і нагадати про смерть. Офіціанти розставляли вази з квітами. Квіти здавалися зовсім свіжими, але Левеллен знав, що Сьогодні післяобід вони прикрашали десь весілля, а завтра, переночувавши в холодильнику, будуть в'янути на якомусь добродійному обіді в Грінвічі штату Конектікут.

Левеллен майже зовсім не сподівався на зміни в житті, але певність того, що цей вечір не принесе нікому ані найменшої зміни, робило його заздалегідь нічого не вартим. Все це несправжнє, ілюзорне, приклеєний до вечірнього неба малюнок, вирізаний з журналу. А саме небо, думав Левеллен, прозаїчне, мізерне — нудна синя смужка з нагромадженням грозових хмар, що схожі на вежі старомодних готелів східного Нью-Йорка,— в них доживають свій вік перелякані вдовиці-угорки, які залишають свій брудний посуд у коридорі. О, яке все нудне! Загримів грім. Ритм грому, подумав Левеллен, схожий на ритм великого оргазму. Це йому подобалось.

Він бачив, як на північному заході проти ясного неба підіймалися з гетто за річкою чорні хмари диму. Якби там навіть і стріляли, то він би не почув: вітер дув з півдня.

Тоні Нейлз, який мав керувати роз'їздом гостей, перейшов до нього через газон, тримаючи в руках ліхтар.

— Здоров, Тоні,— сказав Левеллен.— Чи не хочеш випити?

— Якщо пива, то можна,— відповів Тоні.

— Пива нема,— сказав Левеллен.— А не хочеш джину з соком?

Коли Тоні підходив до одного з двох барів під навісом, приїхала перша машина і зупинилась перед газоном. Це були Віквайри. Вони, як завжди, чарівні, бездоганно вдягнені, але містер Віквайр мав чорні окуляри і темний пластир над оком.

— Що за чудо — коктейлі під тентом! — вигукнула місіс Віквайр. Її висадили з машини в інвалідній колясці.

Нейлз, зайшовши у ванну, побачив там Неллі. Вона саме роздяглася, і він обійняв її.

— То давай зробимо це зараз, поки я не прийняла ванни.

Скінчивши, Нейлз приготувався одягатися. Неллі поклала його речі на постіль, і, стоячи над ними голий, Нейлз відчув величезне небажання одягатися. Навчившись з гіркого досвіду поїздок у місто прислухатися до таємних сил, які керують його вчинками, він подумав: а що, коли це небажання одягатися набуде маніакального характеру? Чи не скінчить він своє життя, гуляючи по спальні голим-голісіньким, а бідна Неллі змушена буде приховувати їхнє горе від людей? Він не закохався в себе голого, а зненавидів свій одяг. Розкладений на постелі, він, здавалось, претендував на порядність і одноманітність, що було чуже вдачі Нейлза. То чого ж він хоче — вийти до гостей, прикрившись фіговим листком чи тигровою шкурою, чи зовсім без нічого?

Нейлз згадав свою матір. Він відвідав її у вівторок. «Ти краще себе почуваєш, мамо, чи не так? — спитав.— Може, хай до тебе прийде Тоні? Чи можу я тобі чим-небудь допомогти?» Вже з місяць, як вона йому не каже й слова. Потім раптом з якихось закутків свідомості, ще глибших за пам'ять, залунала пісня:

Сиділа під івою, бідна, в сльозах,—

Співаймо зеленую іву!

Схилила голівку, рука на грудях...

Співаймо про іву, про іву! [7]

Одягнувшись, Нейлз почав шукати свій бумажник. Він, мабуть, у кишені піджака. Але там не було. Порожня кишеня, здавалось, віщувала лихо, немовби Нейлз питав про щось дуже серйозне, що мало відношення до мук і смерті, а йому не відповіли чи сказали, що на такі питання немає відповіді.

— Я прийшов