Читати книгу - "Устина - азовська відьма , Таня Мальована"

—Лука, продовжуй! — гримнув Володан.

—О вже нетерплячка, а спочатку гнали мене, — досить єхидно прокоментував чорт.

— Так ось, я трішки подбав про те щоб темрява взяла своє. Ви ж знаєте що там захисту зараз, краще ніж у верховного. Але вони не очікують, що хтось прийде зсередини, — продовжив Лука задоволено.

— Тобто ти хочеш сказати, що темрява розрослася настільки, що витримає портал? — недовірливо запитав Володан, обпираючись рукою на стіл.

— Я це й кажу, — чорт був абсолютно задоволений собою.

Злата принишкла в кріслі тільки переводила очі з одного на іншого, намагаючись зрозуміти до чого це призведе.

На обличчі Володана читалося задоволення. Гнів та роздратування змінилися радістю.

—А скажино мені, чорте, як так?

— Лінь ніхто не відмінив, їй треба було писати щоденник, вона цього не зробила. Трішки чарів на звичайну ручку і темряви з кожним днем все більше, і більше, — пихато ділився Лука почісуючи маленькі ріжки.

—Через два дні, все буде через два дні, — постановив чаклун.

—А чому через два дні? — поцікавився чорт.

— В нього день народження, хочу зробити феєрверк, — оскалився у посмішці Володан.

— Злато ти відволічеш інших, вони тобі ще довіряють, я дуже сподіваюся на це. Ти ж знаєш, що буде, якщо ні, — кинув він відьмі.

Зблідла чорноволоса тільки кивнула.

— От і добре, тільки не помилися. Більше не пробачу.

Вже виходячи із кімнати завершив Володан, підставляючи руку для Гострояра. Що обережно злетів із шафи й заклекотав коло свого господаря.

Лука тільки похитав головою на це й цокаючи копитами зник у коридорі.

Злата ж голосно застогнала уже не стримуючи себе. Тільки старий слуга зачинив двері в кімнату зі страждаючою жінкою.

***

—Рох! Рох!! Да де ти є? — гукала я велетня по всьому будинку. Методично обдивляючись кімнати.

Мені на зустріч викотилися декілька пуханців, ще кругліших ніж завжди з крихтами від печиво на пухнастих мордочках, щільно вкритих блискучим хутром.

—А здається знайшла, — сказала я дивлячись у слід цим круглобоким.

—Рох виходь, я тебе бачу, — вигукнула я заходячи у вітальню. Чорні хвостик стирчав з під дивану, намагаючись заховатися.

— Як кажуть хтось забагато їсть, — присідаючи й дістаючи свого велетня постановила  я, але щось пішло не так і я добряче бехнулася об долівку з кролем на руках.

— Рох і що це за справи?

Мій фамільяр дивився на мене такими чесними-чесними очима типу я не розумію про що ти таке базікаєш.

—Відьми, чого тобі? От дай бідному кролику побути на самоті, — вмолився Рох.

—Е ні, мені самій нудно. Пішли на сонечко, бо скоро мохом поростеш за ці дні, — вже не чикаючи відповіді, я підхопила кролика на руки й пішла до саду. Відчуваючи що він ще піднабрав зайвого, може на дієту його посадити яку.

—Знаєш, Рох, а я втомилася, — я лежала на зеленому килимі трави і квітів, дивилася на чисте сине небо де інколи пропливали хмари,  а в голові плуталися думки.

Теплий носик кролика штовхнув мене в долоню.

—Від чого відьмо? — запитав велетень

Я занурила пальці в його хутро і почухала між вушками.

— Від очікування. Найважче це чекати. Ось ми зараз тут, а всі наші там готуються до пекла. Бо Володан уже показався на горизонті. А нам першими його зустрічати. Чи може наддніпрянським. Рох, чому мені так важко, коли не знаєш, що там? — моє питання повисло серед чистого повітря, все таки є плюси жити вдалині від руху міста.

Я дозволила собі На хвилину розкиснути, але тільки на хвилину.

В моїй голові блукали тисячі думок. Я простягла руки до неба, мені так хотілося його торкнутися, як ті вільні птахи. І тут мій погляд зачепився за синій візерунок прокляття від Злати, якась маленька думка, як маленьке мишеня, шкреблося в мене в голові.

Боже, як все просто. Я не могла повірити, що стільки часу я згаяла просто так. Все ж елементарно.

Від свого відкриття, я не змогла стримати сміх

— Рох, яка ж я в тебе просторіка! — схопивши кролика на руки, я закружляла з ним.

Радіючи своїй здогадці. Це ж моя липа, моє перше дерево, моя липа. Ці самі цінніші листочки.

Мені потрібно було поділитися цим ще с кимось і чим дуже ми побігли додому. Там  у кімнаті  на ліжку залишився мій телефон. Потрібно подзвонити Богдану, нарешті я склала візерунок прокляття, як же все просто. Він точно буде радий, але в телефоні були самі гудки.  Ну й ладно, моєї радості це не зменшило.

— Ти в порядку? — дивлячись на мою шалену поведінку запитав кролик.

Я підлетіла до нього охопила долонями мордочку й цьомкнула в носик, незважаючи на його пручання.

—В повному, я знаю як зняти ось це, — й покрутила руками перед Рохом, а вже наступної мить вихопила мішечок із липою з полиці й висипала на стіл.