Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Йшов третій день війни, коли лейтенант Клинченко з навербованими в «Ролланді» гетьманцями дістався до Берліна. Пробитись у військову комендатуру було нелегко, її штурмували солдати й офіцери, яких події на Сході захопили зненацька: у відпустці, на госпітальному ліжку чи в службових відрядженнях. Вони юрмилися біля всіх входів і виходів, добиваючись хто нової адреси частини, а хто проїзних документів.

Допоміг лейтенантові незвичайний вигляд його підлеглих, з їх тризубими кокардами, жовто-блакитннми бантами. Годованців «Ролланда» приймали чи то за новий рід військ, чи то за представників якоїсь іноземної союзної армії. В усякому разі строкатість проклала їм коридор до віконця одного з помічників коменданта. Той, ознайомившись з документами, влаштував команду в спустілій казармі. А лейтенант, діючи за інструкціями штурмбанфюрера, подався на віллу Скоропадського уточняти плани гетьмана в зв'язку із вторгненням німецьких військ на Україну.

Йшов пішки, не поспішаючи, продумуючи деталі майбутньої розмови. Вона цікавила його можливістю не стільки з'ясувати позицію «претендента на український престол», як здобути в ході розмови інформацію. Вибір Скоропадського був, власне, добре відомий. З трьох розвідок-німецької, англійської та французької, на луках яких він багато років пасся, — перевагу віддав гітлерівцям. А от що думають вони робити із своїм старим найманцем? У гігантській битві, яка розгорнулася між двома найсильнішими арміями світу, це, власне, вже якогось вирішального значення не мало. Та мало інтерес для радянських органів державної безпеки, оскільки недобиткам українського буржуазного націоналізму було відведено роль шпигунів, катів, поліцаїв.

Неподалік від Алоїзенштрассе лейтенант купив «Ангріфф» — один з найправовірніших нацистських друкованих органів. Сів у скверику на лавці. Розгорнув. На перших сторінках газета містила довгі й брехливі коментарі Геббельса до заяви Гітлера про причини нападу на Радянський Союз, переможні реляції «головної квартири» фюрера. Голками впилися в серце знайомі назви захоплених ворогом населених пунктів на Україні, в Латвії, Білорусії. І все ж, читаючи й перечитуючи ці повідомлення, Микола, звиклий уже до тону й стилю фашистської преси, помітив: наголоси тут інші, ніж в інформаціях, які надходили із Західного фронту. Згадувалося про опір, «фанатичну стійкість» червоноармійців, «деякі втрати» німецьких військ. Колишній газетяр, розвідник, він прочитав між рядками більше, ніж у тісних з'єднаннях літер.

Готувався вже зжужмити «Ангріфф» і кинути в урну з сміттям, коли, ковзнувши поглядом по одній з останніх сторінок, помітив набране жирним шрифтом прізвище гетьмана. Воно стояло під зверненням «До вождя і канцлера». Колишній генерал царського почту, верховода українських поміщиків і куркулів Павло Скоропадський писав Гітлерові:

«Я й гетьманська організація якнайгарячіше вітаємо війну, яку Ви виповіли московському Інтернаціоналові. Звольте прийняти наші найсердечніші побажання нового успіху для німецької зброї».

В останніх рядках свого холопського послання фашистський лакуза просив фюрера надати можливість «усім нашим силам» взяти участь в поході на Схід.

Незважаючи на почуття огиди, що пройняло все його єство, Микола посміхнувся. Його розсмішили слова «усім нашим силам». Хто-хто, а він знав їм лік. Коли б навіть врахувати самого гетьмана і всіх дідуганів з його управи — навряд чи вдалося б нашкребти маршову роту…

Курйозність цього послання нагадала йому інше, випадково знайдене на віллі гетьмана торік, коли доводилося бувати тут щодня в ролі члена комісії по добору в розвідшколи. Правда, те послання було вже не від гетьмана, а до нього і стосувалося спадковості гетьманського трону, на який претендував і син Скоропадського Данило. Олександр Родзянко, той, що в роки громадянської війни командував Північно-Західною армією білих, поступившись згодом цим постом генералові Юденичу, писав з цього приводу:

«…мушу зізнатися, що вся ця справа здалася мені легковажною. Адже монархії на Україні ніколи не було. Існували лише виборні гетьмани, яким свого часу був і Ти. Якби нащадки всіх гетьманів почали тепер претендувати на український трон — нічого хорошого з цього не вийшло б. А головне — треба спочатку самому сісти на цей трон, а вже потім титулувати себе».

Рядки для збірки анекдотів, — подумав ще тоді Микола. При нагоді надіслав товаришам у Києві: хай посміються. Та незабаром зрозумів, що його ясновельможності все ще кортіло трону і він сподівався вилізти на нього з допомогою Гітлера.

Тут же Микола покартав себе: «Стільки справ, а я поринув у спогади про кумедні династичні турботи Скоропадських…». Та, помисливши ще трохи, вигукнув: «Еврика!». Так радіє людина, несподівано знайшовши в скрині з старим мотлохом дуже потрібну річ. Ні, недарма таки стільки морочив собі голову гетьманськими справами. Опублікована в «Ангріффі» заява Скоропадського відкривала нові можливості для якнайскорішого дешифрування позивного «Ліс».

Лейтенант підняв руку і спинив таксі. Перш ніж спитати адресу, водій попередив:

— Таксі дозволено тепер використовувати лише для службових поїздок. Пальне — лімітоване.

— От і гаразд, — поплескав лейтенант шофера по плечу, — в мене якраз така поїздка. Везіть мене на Тірпіцуфер, 74/76.

У бюро перепусток пред'явив ті самі документи, що і в комендатурі. Дали дозвіл зайти до чергового по відділу «абвер-2».

Не без цікавості переступив Микола поріг цього будинку, влучно охрещеного «лисяча нора». Просторий чотириповерховий особняк на Тірпіцуфер у зв'язку з нескінченним розширенням функцій і штатів абверу багато разів перебудовувався, аж доки перетворився в хаотичне нагромадження кімнат з численними переходами, лабіринтом коридорів і тупиків, в якому нерідко плуталися навіть місцеві старожили.

Гострослови з оточення Гіммлера, який завжди наполягав на тому, щоб і військова розвідка була підлегла йому, твердили, що лігво господаря «лисячої нори», як дзеркало, відбиває його натуру.

В усякому разі лише з допомогою провожатого зміг лейтенант Козаченко розшукати потрібного йому офіцера.

Дізнавшись про бажання відвідувача переговорити з штурмбанфюрером Бізанцом, черговий відвів прибулого до кімнати, ізольованої від інших приміщень глухим тамбуром. її двері були оббиті повстю. В різних кутках кімнати стояли телефонні апарати з посилювачами. Обер-лейтенант вказав на зелений.

— Просіть «Ліс».

По той бік дроту відгукнувся якийсь фельдфебель і пішов розшукувати Бізанца.

— Добре, що ми зайшли сюди разом, — мовив Микола, простягаючи провожатому дорогу сигару. — Пригощайтесь, справжня «гавана». З французьких трофеїв мого друга. І пробачте за клопіт. Але сам я не знав би, з якого апарата трубку взяти. їх у вас тут багатенько.

— Так, зв'язок маємо добрий. Готувалося ж усе задовго до нинішніх подій. Звідси можна поговорити навіть з оберкомандою. А он той,