Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                                 «Ось таким і збережу
                                   Цю зачеплену в’яненням
                                   Квітку суріпки…»
                                                           (Такахама Кьосі)

Картина перша. Листочки паперу

У кожного покоління людей були свої дитячі мрії – одні мріяли вирушити у хрестовий похід на Святу Землю, інші плисти під вітрилами до незнаних земель, інші рідний край визволяти з шаблею в руці, інші – стати олігархами і торгувати нафтою. Наше покоління в дитинстві мріяло про космос, марило польотами у Великій Порожнечі, зачаровано дивилося на зірки. Тому історія космонавтики для нашого покоління – більше ніж історія. Це літопис мрій. Чи не тому ми так хворобливо ставились до будь-якої напівправди про легендарних осіб Космосу. І саме тому ми такі чутливі були до міфів, якими нас так любили годувати люди обтяжені цензурою та ідеологією. Я завжди відчував, з раннього дитинства, що про космонавтику багато чого замовчувалось, і людей, яких ми з дитинства поважали як героїв, цензура підносила нам у вигляді ретельно відредагованих штампів, ерзаців, а не живих людей зі своїми помилками, болями, пристрастями та стражданнями…

Я часто думаю про те, що Джім Джармуш правий – наше покоління це покоління кави і цигарок. Це молодь дев’яностих – покоління кока-коли та пепсі-коли: вони чітко розділились на два ворожі табори – пепсі-кольних і кока-кольних між якими точилась не просто ворожнеча – війна не на життя, а на смерть. А ми – молодь початку вісімдесятих шукали те, що нас об’єднувало, а не роз’єднувало… І цих об’єднуючих моментів крім кави і цигарок було кілька – в першу чергу наукова фантастика та музична група «Машина часу». Всі ми зачитувались книгами Лема, братів Стугацьких, Кіра Буличова, Саймака, Бредбері. Але Станіслав Лем помер і фантастику перестали писати. Ну, не називати ж фантастикою те марення яке зараз пишуть… Гірше – фантастику перестали читати, про космос перестали мріяти. Наукова фантастика була підмінена «фентезі» - свого роду літературним «екстазі»…

Трапилось так, що до деяких забутих сторінок історії космонавтики мені дозволила доля торкнутися руками у буквальному сенсі сих слів. І хоча сумніви досі терзають мою душу, не писати про деякі події я не можу.

Я ось про що. У 1983 – 1985 роках доля закинула мене служити до совітської армії – до N-ської військової частини в місто НН. Випадок звів мене з цікавою людиною, що лишила в моєму світогляді глибокий слід.

Якось в березні 1984 року мене і ще кількох солдат під командуванням прапорщика П. відправили працювати на склад М-ської військової частини. Подібні відрядження солдатам завжди в радість – робота переважно легка – щось вантажити, носити. Не потрібно мерзнути в караулі чи чистити від снігу плац, по дорозі можна подивитися на світ цивільних людей, на місто і дівчат – нехай тільки з вікна машини. А якщо склад продовольчий, ще й гарнізонний – о, тоді існувала (нехай вбога) надія, що чим-небуть пригостять. Або просто нагодують людською їжею. А для совітського солдата (ну ніяк не пишеться слово «радянського» - як тоді запаскудили слово «Рада», як запаскудили!) це було не абищо – це було особливо пам’ятною і радісною подією. Враженнями від цієї події ділилися, про неї складали легенди. На фоні щоденної гнилої картоплі і остогидлої перловки («дріб шістнадцять» на солдатському сленгу) це могло бути свято. Хоча гнила картопля вважалася ще відносно нормальною їжею. Гнилу картоплю від якої йшов характерний сморід засипали в картоплеочищувальну машину – гниль більш-менш змивалася, лишалося трохи поїденої грибками бульби с шматочками землі – ніхто вручну бульбу не дочищував – висипали це все в казан, доливали побільше води і варили. Виходила сіра колоїдна маса доволі бридкого смаку, але ніхто від неї не помер.

Гірше було, як давали гнилу капусту. Коли її квасили восени, вона була ще більш-менш їстівна – хоча була вперемішку з шматками дерева – коли солили, то запихали капустини в машину довгими патиками, їх і перемелювало заодно. Потім в чан залазили два солдати і ногами в чоботях цю капусту місили. Поступово ця капуста починала псуватись і до весни від неї йшов такий сморід… З неї варили баланду, але навіть вічно голодні солдати не могли це їсти.

Було ще одне, що так вабило солдат до роботи на склади – це можливість щось вкрасти – байдуже що. Були, взагалі, дві найгірші звички які прищеплювала людям радянська армія – звичка красти і відраза до праці. Працю в радянській армії використовували як покарання, панувала думка ганебності праці, цінувалась здатність уникати праці («шлангувати» на армійському сленгу). Злодійство ж вважалося чимось нормальним, ба навіть доблесним. При цьому крадіжками пишалися, ними вихвалялись. При цьому казали не «вкрав», а «дістав». Солдати крали всюди де могли, на складах, на кухні, одне в одного. Прапорщики і офіцери крали на складах – на своїй службі так би мовити. При цьому обкрадали перш за все солдат, а потім вже «народну» державу.

Хоча крадіжками займались не всі – в «батальйоні смерті» я знав як мінімум одного прапорщика і одного офіцера яка ніколи не крали, не лаялись, не били солдат, не пили, хоча могли – це старший лейтенант П. та прапорщик Ж. Я маю на увазі вираз «не пили» в його справжньому сенсі. Бо якщо прапорщик розбавляв технічний спирт водою, то казали, що він «не п’є». Прапорщик Ж. деякий час був начальником складу ПММ де зберігалось кілька діжок зі спиртом. Спирт він видавав тільки коли був офіційний наказ на папері: «Наказую видати три літри спирту для обслуговування радіостанцій…» Він, звичайно, розумів, як цей спирт будуть використовувати, але видавав – наказ є наказ. За це його в частині не любили. Крім цього прапорщик Ж. був любителем поезії, постійно носив з собою томик Блока (на той час один з моїх улюблених поетів так само), постійно його читав і ходив замріяно-задуманий по частині… Чому він вирішив стати прапорщиком, як його занесло в «батальйон смерті», а не на філологічний факультет університету – я не знаю.