Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

— Ну, Геддо, ти в нас неперевершена, — ​каже він.

Гедда підіймає келих, вигукує «ура» під фанфари секстету й оглядається на трьох ораторів.

— Прошу вибачення, що завадила! Тепер ваша черга!

— Місцеві представники зазнали фіаско, пані Гедберґ, — ​каже інженер Нурен.

Тієї миті десь далеко в саду звучить кларнет Яна Аскера. Між деревами миготять блискучі шоломи й обладунки.

Виявляється, що Ян Аскер і дзвонар Меланоз зустріли дорогою трьох безсмертних богів — ​Фрейю, Одіна й Тора, які прямували в Морбакку, але заблукали. Вони допомогли безсмертним, і ті ось-ось прийдуть і самі виголосять свою промову.

Ні, не промову. Троє богів заспівали на мелодію відомої пісні «Прийди, ясний травню, поглянь навколо». Вони співали геть про все, що збудував і створив у Морбацці лейтенант Лаґерльоф. Кожне слово правдиве. Публіка не стримує сліз. Лейтенант теж зворушений поезією старого друга.

— Меланоз нині незрівнянний, — ​промовляє він. — ​Сьогодні, Геддо, таки верховодять місцеві.

Так гарно й урочисто починається свято. Потім гості розсіюються садом, розглядають ягідні кущі й вишневі дерева, дехто навіть куштує яблука астраханського сорту, щоб спробувати, чи вже достигли.

Трохи згодом знову чутно фанфари. Чоловіки знову беруть під руку жінок і ведуть їх із саду в будинок, піднімаються стрімкими східцями на піддашшя.

На горищі перед невеликою сценою з білою завісою облаштована глядацька зала. Увесь театр — ​прекрасний витвір пані Лаґерльоф.

Після короткого очікування завіса піднімається і починається алегорична співана вистава, написана того ж ранку Уріелем Афзеліусом — ​«Монах і танцівниця».

Дія відбувається у день народження лейтенанта Лаґерльофа — ​сімнадцятого серпня 1819 року. Біля колиски новонародженого з’являються не звичайні феї, а дві символічні постаті — ​монах і танцівниця. Танцівниця хоче зростити з хлопчика веселого, життєрадісного кавалера, а монах — ​поважного, аскетичного чоловіка. Після жвавої суперечки вони домовляються, що кожний відповідатиме за свою половину життєвого шляху морбаккського немовляти. Іншими словами, спершу хлопець житиме веселим життям молодого офіцера, а згодом, у другій половині життя, споважніє й оселиться в монастирі, тобто в Морбацці, проводитиме свої дні у тверезості, чинитиме добрі справи.

Чудово! Прекрасно! Уріель Афзеліус у ролі монаха й Крістофер Вальрот у ролі танцівниці, у шалях і вуалях, співали арії й дуети на мелодії знаменитих опер, жестикулювали й виконували свої партії з неймовірним пафосом і, зрештою, завершили виступ чудовим па‑де-де.

Завіса опустилася, а в залі не змовкали овації. Публіка вигукувала, тупотіла ногами й розмахувала руками. Пані Лаґерльоф потерпала, що підлога на горищі не витримає такого натиску, а лейтенант голосно вигукував:

— Ах, Меланозе, знову прибулі взяли гору!

Морбаккська молодь вивчила невеличку п’єску, власне, тому на горищі облаштували театр. Однак тепер вони не наважувалися починати виставу. Куди їм до алегорії дядечка Уріеля!

Анні Лаґерльоф виповнилося чотирнадцять, вона вперше мала виступити на театральній сцені. П’єса називалася «Сигара», Анна грала молоду дружину. Вистава не зазнала провалу завдяки, власне, юній Анні Лаґерльоф. Звідки в дівчати стільки сміливості й таланту? Вона грає так мило і впевнено, що глядачі не перестають дивуватися.

— Ах, за цим дівчам усі хлопці упадатимуть, — ​говорять одні.

— Ах, яка красунька! — ​кажуть інші. — ​І як же чудово грає!

Аплодисменти й вигуки «на біс» не змовкають.

— Ось бачиш, лейтенанте! Місцеві не здаються! — ​перекрикує галас дзвонар Меланоз.

Нарешті всі спускаються донизу, починаються танці й світські бесіди, гості п’ють тодді, розповідають різні історії — ​досі на це не було часу.

Вечерю подають ближче до півночі, а потім засвічують різноколірні ліхтарики. Без ілюмінації тут не обійтися. Такий щорічний ритуал.

Цієї ночі ілюмінацію задля різноманітності влаштовують на подвір’ї.

Як же гарно! Квіти мамзель Лувіси на клумбах сяють барвистими світелками. А як сяє плакучий ясен! Темні кущі мерехтять яскравими вогниками.

Усі гості вийшли подивитися на свято світла, стоять, мов зачаровані. Звідки взялася ця краса? Усе наче в казці!

Квартет починає грати пісню. Звуки музики посилюють святковий настрій.

Відбувається щось дивне. Ніби прохолодний вітрець шелестить листям. Ніхто не знає, що це, але за майже десять годин спілкування, розмов і танців, забав і вистав, пісень та промов, публіка наче готова до дива. Насолоджуючись ніччю і піснями, гості відчувають приємну ейфорію і ніжне зворушення. Яке прекрасне життя, які коштовні миті, яке раювання від кожного подиху!

Кожна пісня, кожне слово, кожна мелодія знаходить відгук у душі. Кожен відчуває, що ці почуття спільні для всіх. Усіх поєднує безмежне відчуття щастя.

Пані Гедда раптом стає на верхню сходинку веранди й заводить гімн Вермланда. Усі підспівують, виливають у звуках свої почування. «Ах, Вермланде, прекрасний, чудовий мій краю».

Здається, мовби в хащах також співають. Наче під кронами великих кленів танцюють під цю ніжну мелодію контрданс морбаккські гноми.

Усі потискають одні одним руки. В очах поблискують сльози. Воно й не дивно. Це невимовне щастя — ​жити. Мимоволі навертаються сльози.

Коли пісня змовкає, замість Гедди на верхній сходинці з’являється інженер Нурен. Він теж хоче розділити зі всіма цю урочисту мить.

— Ось це і є сімнадцятим серпня, — ​каже він. — ​Не пісня, не вистави, не танці, не людська круговерть, а те, що ми відчуваємо цієї миті — ​тихе, урочисте щастя, яке переповнює наші серця, любов до ближнього і любов навзаєм, яка пронизує цю ніч.

Ось це і є те, чого ми прагнули, чого їхали сюди. І задля чого приїдемо й наступного року.

Дорогий брате Еріку Ґуставе, як же так стається, що нам треба приїхати до тебе, аби відчути примирення з долею, аби пишатися своєю країною, почуватися щасливими й дарувати щастя всім навколо? Ти звичайна людина. Не великий і не видатний. Не здійснював надзвичайних вчинків. Але в тебе широка й добра душа, ти всіх зустрічаєш з розпростертими обіймами. Ми знаємо: якби ти зміг, то обійняв би всіх нас і весь світ.

Ось чому тобі щастить з року в рік подарувати нам на кілька годин трішки блаженства, трішки раю, трішки того, що ми в себе в Естра-Емтервіку називаємо сімнадцятим серпня.

Післямова

Сімнадцяте серпня 1919 року.

Я замовила найгарніший вінок, який тільки могли сплести в Морбацці, сіла в екіпаж, тримаючи його на колінах, і поїхала в церкву. Одягнулася святково, екіпаж виблискував свіжою фарбою, коні в ошатній збруї.

Був чудовий день. Сонце осявало землю, повітря