Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— А ви ізменялі дружині? Тільки чесно. 

Ох. Це звучало як пропозиція. Невже вона вирішила, що після розмови з цим Олегом він злякається й зникне? Й пішла в атаку, поки цього не сталося? 

— Ні, — коротко збрехав він і подивився в Тонині оченята, які вимагали іншої відповіді. Вимагали правди. 

А правда була в тому, що в турі переможців «Таланту» він робив усе, що хотів, — фанатки, подруги фанаток, навіть одна мама фанатки. Ну, якщо вона не збрехала, а він нічого не сплутав — пили тоді без тями. Було весело, кубло їблося в дешевих готелях і все збиралося викинути телевізор з вікна, але цього так і не сталося — загальних добових не вистачило б навіть на стару плазму. 

Учасники тоді між собою ледь не усі перетрахалися, окрім Вані, — йому вистачало шанувальниць Бронзового Голосу (одна просила під час сексу співати, він спробував і швидко втомився) та грузинки Гіки. Її боялися чіпати — нема дурних, у кожному місті до неї приходила місцева діаспора й забирала опісля концерту до себе, часом повертаючи зранку під автобус. Неодмінно з оберемком довгих троянд, на смертельну заздрість жіночої частини туру. Так вона весь тур і від’їздила, з квітами на сусідньому сидінні. 

— Ні, — повторив Ваня й прикрився недавнім повідомленням: — Дружина якраз завтра з малим приїжджає, в нас усе нормально. 

— А, ето вона дзвонила? Ну там, біля метро. 

— Вона. 

— А знаєте шо... 

Тоня всміхнулася так само природно, як і Зеленський на рекламі, тобто вимушено й сумно: 

— Я ж тепер на квітах… Давайте адрес, я завтра вам пришлю хороший букет, зустрінете її. 

— Та ні, не треба, — засмутився Ваня, але злий мозок вже почав рахувати залишок гривень й з усього виходило, що гроші стануть у пригоді — треба ж якихось продуктів купити, Мар’яна зі Стьопкою на одній картоплі не протримаються. — Не треба, — повторив він, відбиваючи натяки тієї частини мозку, що відповідала за логіку, логістику та фінанси. І за збіги. Так, і за збіги. 

— Та нормально буде, нам можна один кошичок собі виписувати, давайте адресу, а в доставку я впишу за рахунок контори, — Тоня дістала телефон й приготувалася нотувати. 

— Добре, — легко здався Ваня, продиктував адресу й одразу заговорив про головне: — Ну, по страховій, дійсно, треба буде чекати. А що за юристи там в тебе? 

— Сусідка, тьотя Аня, зайшла, подивилася. Сказала, шо ми їх там можем трошки напугать. 

— Ну, щось вони не дуже злякалися, але нехай буде. Що ми робимо далі? Ти казала, в тебе є якісь нові дані. 

— Та не те шоби дані... Короче, один Ромін друг, ну, шо на похоронах були, помнітє? — спитала вона, вирушаючи в напрямку метро. Так, їм все одно по дорозі, просто не відчепишся. 

— Пам’ятаю, були. 

— Серьожа, дурогон такий, так он, короче, каже, що Рома допомагав їм. Там вони з пацанами бузілі проти застройки біля озера, махалися з тими, забор їм ламали. І Рома писав офіційні ці… 

— Запити? 

— Ну не знаю, шось там юридичне. І, тіпа, тот, хто по застройкє, вродє казав, що Ромє нє жить. 

Ваня зупинився, й на нього одразу налетіла тітка з важкою сумкою — виматюкала, оминула й пішла. 

— Та це ж може бути саме те, що ми шукали, — Арчі Гудвін одразу забув про всі негаразди цього дня й зробив стійку, як гарний службовий собака. — Це ж, блядь, воно! 

— Шо воно? — Тоня злякалася, в її великих світлих очах зблиснули іскри, і Ваня з’їхав на октаву вниз, дещо знизивши напругу: 

— Це й може бути причиною вбивства. Ти ж розумієш, що крадіїв тих, ну, з тарілками, поліція просто взяла й притулила, це шито білими нитками. Ми поговоримо про це зі Сергієм. 

— Він десь поїхав по роботі, сказав, буде після десятого числа. 

— Добре. Тоді зробимо так: ти поговори зі своєю юристкою, а я пошукаю, що там за озера, що за забудовник. Як озеро називається? 

— Ми болотом називаєм, не знаю, як по карті. 

Болото… Гаразд, пошукаємо і болото. Во всьому місту люди протестували проти нових забудов, які були на найбільших білбордах. Хмарочоси все одно росли — Київ не міг зупинитися, всі їхали сюди, й треба ж було десь жити — споконвічний конфлікт, в якому міг взяти участь юрист Волошенко. От тільки чи вбивають за таке? Арчі Гудвін вважав, що так, Ваня думав — ні, перебір, ти сам видаєш бажане за дійсне. 

Але треба покопатися, дав слово — тримай. Кинув пити — не п’єш, пообіцяв собі не зраджувати дружині — не ходиш наліво, сказав на камеру, що відшукаєш правду в справі про вбивство — шукай. Якщо поліція неспроможна — ходи, питай, тільки думай наперед, а не так, як сьогодні — людина з телебачення без камери й ксиви. 

Цього разу Тоня йшла поруч, не спокушаючи ходою, теж щось собі мовчки думала. Вони спустилися разом у метро й доїхали до Театральної, де шляхи розходилися — їй на Сирець, йому — на Хутір. Домовилися завтра зідзвонитися й потопали — кожен до своєї арки. І, мабуть, кожному ставало легше. 

* 

Ваня подумав про те, що мала ніяк не прокоментувала зміни в його зовнішності — шкода, це ж ЦА, пристрасна фанатка. Та байдуже… Написав Трушину: «Завтра приїде Мар’яна з малим. Там передплати ніякої не буде?» — отримав у відповідь три сумних смайли й заскреготів зубами, чого робити було не слід — вони й так хитаються, можна прискорити їхній кінець. Настрій був такий, що навіть грати не хотілося. Стрічки теж не погортаєш — сам все зніс, тепер сиди, сумуй, не лайкаючи фотки щасливих людей. 

За законом підлості, а точніше, за результатами попередніх пошуків, ютуб одразу підсунув Вані свіжий анонс із «Таланту» — Лапа сиділа за білим роялем і розспівувалася. Ваня заніс було палець змахнути відос до чортової матері, але втримався — тут теж треба дотримати слова. Якщо вже погодився на участь в хєрні — дивись, вивчай, себе привчай. Хороша рима, між іншим, може стати у пригоді. Типу: дивись на мене, вивчай, до себе привчай. Може бути. 

Автори сюжету трохи прибрехали — не було на базі «Таланту» такого красивого рояля, тільки