Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

243
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 75
Перейти на сторінку:
«Ще пива!». Спина в неї була чудова, сильна, пряма та гнучка. На довгому попереку сходилися зав’язки обгорнутого довкола кремезних стегон широкого чорного фартуха.

Вона жодного разу не озирнулася.

– Давай-давай, – підштовхнув його у спину Упир.

Ще одна зала, гамірна та димна, низьке підвальне склепіння (вона й Упир пригнулися, входячи, а він ні), свічки на столиках, нерухомі пелюстки полум’я, мовчазні люди з тінями в очних ямках, вологе гаряче дихання кухні, оббиті бляхою двері з трафаретним написом «Службовий вхід». Для певності на дверях кривувато висіла табличка з енергійною блискавкою і написом «Обережно, висока напруга!». Він думав, вона дістане ключа або постукає умовним стуком, але вона просто штовхнула двері, які легко, самі собою відчинилися. Тьмяну лампочку в дротяній сітці немов не міняли з часів війни. Стіни уходили вниз, вогкі, бетонні. Тут, напевно, було бомбосховище або щось на кшталт цього. Східці теж були вогкі, бетонні, давно скришилися, подекуди стирчала іржава арматура. Тепер вони всі йшли пригнувшись, Лідія попереду, він посередині, Упир замикаючим, відрізаючи шлях до відступу.

Бомбосховище? Можливо, але первинно напевне склад, винний, скоріше за все. Люди у маскувальних комбінезонах діловито ходили поміж конторських столів. Люди у штатському спали або сиділи на матрацах, розкладених рядком біля стін. Повітря було густе, застояле, як тухла вода, пахло іржею, гречаною кашею і вогкими онучами. Він обернувся у подиві, але Упир зник, немовби й не було, а Лідія вже вела його повз один із столів, де кремезні лобаті чоловіки скупчилися над стертою на згинах картою. Тут же, поряд, маслянисто виблискував розібраний АКМ.

Він машинально пошукав очима монітори та блоки, пульти та миготливі вогники, як у поганих блокбастерах, але все, від амуніції до облич, немов позичили з інших фільмів, чорно-білих, із подряпинами та склейками…

– Це… – сказав він утомлено, – перепрошую, що?

– Наше підпілля.

Тут вона була на своєму місці – сувора військова подруга, водителька чоловіків. Немезида, Ніка, що несе перемогу… можливо, Медуза Горгона. Недарма він ніколи, ніколи не бачив її без хустки.

– Але… навіщо?

– Тобто як «навіщо»? – Суворі брови трохи підвелися. – Що значить «навіщо»? Вони чекають. Коли настане час виступити проти тирана.

– Але ж… республіка?

– Тиран завжди приходить на запах республіки. І коли він прийде, ми будемо готові.

– Так, можливо. А чому… ну, таке все? Такі карти. Коли Гугл, і все таке. Взагалі… чому?

– Інформація – це свобода. Тиран – душитель свобод. Це аксіома. Буде велика війна. Інтернету не буде. Мобільного зв’язку не буде. Нічого не буде. Тільки те, що можна зробити швидко й своїми руками.

Вона роз’яснювала терпляче й виразно, наче він був дитиною. Або придуркуватим.

– Тонкі технології уразливі, це ви праві. Але…

– Люди розніжилися. Розслабилися. Потрібні бійці, які не розгубляться. Які вміють діяти за нових умов.

– За старих умов.

Вона кліпнула, і в гнівному обличчі Медузи проступило щось людське.

– Ну звісно. Так. За старих. Ну звісно.

Вони вирощують своїх бійців, як печериці. В підвалі, у вогкості й напівтемряві.

– А скажіть, цей схрон… ну, ресторація нагорі – це прикриття?

– Так. Нам потрібні кошти на боротьбу. Безпечне сховище. Безперебійне харчування. І правильно збалансоване. Бійці мають правильно харчуватися.

Схоже, вона надавала правильному харчуванню дуже великого значення.

– А ви, виходить, щось на кшталт зв’язкового?

– Чому – на кшталт? – здивувалася вона. – Я і є зв’язковий. Хтось же мусить. Це велика відповідальність. Висока довіра. Ходімо. Я проведу.

Жінка, сидячи на матраці, кинутому на підлогу, годувала груддю дитину. І в жінки, і в дитини були борошнисті, білі, неначе капелюшки печериць, обличчя. Поряд сиділа інша жінка, з-під хустки вибивалося сиве волосся. Вона щось в’язала… Ну звісно, шкарпетки! Адже важливе не тільки харчування, але й зручний, гігієнічний, гігроскопічний одяг.

– Вони що, ніколи не виходять? На поверхню?

– Певна річ, ні, – холодно сказала Лідія. – Тільки довірені особи.

Він постарався не думати про те, куди вони можуть дівати померлих.

– Але от мені ж ви виказали довіру. Чужинцю, людині зі сторони. А раптом я… лазутчик, перевертень?

– Було розпорядження прихистити вас на ніч.

– Чиє?

Вона знизала широкими плечима.

– А… чи можу я його побачити?

– Ні. Влаштовуйтесь. Ось тут.

Вона вказала на матрац, кинутий на підлогу в кутку, поряд з іншими такими самими матрацами, зараз порожніми. Витерта сіра у бліду смужку ковдра з ерзац-вовни. Mannschaftsdecke[9], ну звісно, звісно.

– Тут усе чисте, ви не думайте. Ми постійно піддаємо все санітарній обробці.

– Авжеж, – сказав він, – я розумію. Гігієна – це дуже важливо за польових умов. А чи можу я сподіватися, що мене випустять звідси? Завтра вранці? Ну, й взагалі.

– Якби це залежало від мене, – вона навіть не прикидалася, що стримує роздратування, – ви б не вийшли звідси ніколи. Розумієте? Ніколи! Але він наказав. Накази не обговорюють. Їсти хочете?

– Зважаючи на те, що, – сказав він обережно.

Печериці на компості з харчових і нехарчових відходів? Гриби-гливи? Може, вони розводять свиней, утилізуючи все, що виробляється тут цими… скільки їх тут? Кілька сотень точно.

– За кого ви нас маєте? Їжа згори. З ресторації.

– А, ну тоді звісно. Тоді все в порядку. Куліш можна?

– Куліш можна, – сказала вона з відразою.

– А ці… вушка ворога?

– Вушка скінчилися.

– Тоді куліш. І пиво, якщо ваша ласка. Лагер. Бочкове.

– Я вам тут не офіціантка. – Він усе ж таки зумів роздратувати її. – У мене наказ.

– Звісно, – погодився він, – авжеж. І прослідкуйте, щоб холодне.

Вона мовчки розвернулася з такою силою та люттю, що поли чорного фартуха крутнулися довкола кремезних стегон, і пішла геть. Він влаштувався на жорсткому горбкуватому матраці, вдихаючи вогкий повстяний запах лежалого одягу, сморід несвіжих тіл та хлорки з відхожих місць. Біля столу людина в окулярах склала карту та віддала людині в береті. Людина в береті сховала карту в планшет. Жінка біля протилежної стіни застібнула на грудях злинялу кофту і якомога зручніше переклала дитину.

Відданість справі може завести дуже далеко, подумав він, соваючись і намагаючись продавити у матраці зручну ямку. Так далеко, що ти примудряєшся забути, якій саме справі ти відданий. І тоді те, що здавалося лише зовнішнім, випадковим, лише засобом для досягнення мети, стає самою метою.

Можливо, Петронію просто подобалося брати участь в оргіях. А всі ці розумування про благо батьківщини, про вплив на тирана врешті-решт стали просто самовиправданням, нічим іншим. Солодке падіння, прикрите фіговим листиком святенництва. І в цьому піжонському його відході не було нічого, крім жалюгідного позерства, бажання вичавити до краплі останнє задоволення останнього дня життя?

Вона повернулася, тримаючи

1 ... 47 48 49 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"