Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 75
Перейти на сторінку:
найстарішою аптекою міста, пані Агата ледве втримувала свою кумедну мереживну парасольку. Собачка скавулів й по черзі підіймав передні лапки.

Він на знак привітання приклав два пальці до капюшона куртки. Пані Агата велично кивнула, стуливши тонкі губи. Вуалетка в неї була поцяткована чи то краплями підталого снігу, чи то стеклярусом.

– А вам дійсно Юзеф платить за рекомендацію? – спитав він несподівано для себе.

Вона нахилилася, підхопила тремтячого собачку й пішла геть, акуратно переступаючи ботами і притримуючи вільною рукою бунтівну парасольку.

Він бачив гузницю песика, що випирала з-під попонки, і кумедні криві лапки з кігтиками.

* * *

Він зупинився біля аптечної вітрини, де поміж порцелянових ступок і мідних важків задерикувато красувався муляж людини без шкірних покривів, і, прикриваючись рукою від вітру, витягнув із кишені мобілу. Ні, сказала дріада, голос її був лінивий і байдужий, ще не зібрали. Тому що пасифлора, розумієте? Пасифлора взагалі-то рідкісна квітка, її довелося замовити в оранжереї. Доставлять тільки завтра. Це нічого? Це нічого, дякую, сказав він і сховав мобілу назад; там, у теплі куртки, вона ледь відчутно вдячно здригнулася й затихла.

Чому так хочеться їсти? Він же тільки-но стріскав таку здоровезну відбивну! Авжеж, це через те, що саме час йти до Юзефа. Рефлекс. Як у собаки Павлова. Він уповільнив ходу, роздумуючи і навіть відчуваючи деяку незручність, викликану власною харчовою непоміркованістю, але все ж таки вирішив на користь Юзефа. По-перше, там напевне буде Вейнбаум, по-друге, сочевична юшка. Він ніколи не думав, що приохотиться до сочевичної юшки.

Темну фігуру сутінки нібито виштовхнули йому назустріч, і він здригнувсь, але відразу ж учув знайомий запах мокрої псятини і дубленої шкіри.

– Мардуку!

– Я Упир, – докірливо сказав той.

– Пробач, брате. У темряві не розгледів. А що ж ти сам? Де Мардук? – спитав він, щоб не здатися нечемним.

Чому мені не дають спокійно поїсти сочевичної юшки?

– Мардук дуже зайнятий, брате.

У рюкзаку вільного райдера дзвякало та бряжчало. Знову пиво? Ох, ні. Тільки не це.

– Брате, – сказав він душевно, – давай не сьогодні. Я втомився. І взагалі.

Упир узяв його лапою за лікоть. Хватка була такою міцною, що він відчував кожний упирський палець крізь щільну тканину куртки…

– Тобі треба пройти зі мною подекуди, брате.

Упиреві очі ховалися у затінених западинах очниць і поблискували звідти. Неприємне обличчя. Чуже. Упир чи зомбі. Тьху, він і є Упир. Зараз скаже, що хоче з’їсти мій мозок. Він, власне, вже їсть мій мозок.

– Нікуди я не хочу йти!

– Авжеж, – миролюбно сказав Упир, – я знаю.

Величезною своєю лапою у шкіряній рукавиці з обрізаними пальцями Упир продовжував утримувати його лікоть. Вивільнитися не було жодної можливості.

– Куди ти мене тягнеш?

Упир наблизив велике обличчя до його обличчя. Мокрою псятиною запахло ще сильніше.

– До одного місця, – сказав вільний райдер роздільно, – де ти переночуєш. Зрозуміло?

– Ні. Я ночую в хостелі. «Піонер» називається.

– Тобі не можна до хостелу.

– А до Юзефа – можна? Я хочу до Юзефа. Я завжди у цей час ходжу до Юзефа.

– Перетовчешся, – сказав Упир.

– Ти нечемний, брате, – лагідно сказав він. І другою вільною рукою двинув Упиря під дих.

Упир навіть не похитнувся, тільки видихнув, а кісточки пальців відразу ж занили, ніби він вдарив у обшитий шкірою залізний лист.

– Жити хочеш? – просто сказав Упир.

– Більш-менш.

– Тоді ходімо. Що ти, справді, як маленький. Ходімо-ходімо, тут буквально два кроки.

А я так хотів поїсти гаряченького, гостренького, потім лягти у ліжечко, накритися з головою ковдрою і ні про що не думати. Іноді людині просто необхідно лягти і накритися з головою ковдрою. Але Упир тяг його за собою, і він, як песик пані Агати, покірно чвалав слідом. Мокрий газон із залишками снігу, підворіття, прохідне подвір’я, ще одне прохідне подвір’я, освітлене вікно першого поверху, дівчина з високо зачесаним волоссям, у чорній вечірній сукні, підфарбовує очі біля трюмо; вітрина генделика, де мовчазні чоловіки за високими столиками стоячи їдять пельмені з пластикових тарілок. Ще одне підворіття, прохідне подвір’я, провулок, кольорові ліхтарики, юрба екскурсантів, очолюваних ще одним фланером, не Франтиком, нижчим і гладкішим. Ще підворіття.

– Стривай, – він нарешті висмикнув руку, – це ж…

Упир м’яко стукнув по дверях шкіряним кулаком. Віконце з ляскотом відчинилось, і похмурий писок викидайла затьмарив квадратик убогого світла.

– Наше сонце – місяць! – сказав Упир і з неочікуваною енергією заштовхнув його, попри опір, до ледь прочинених дверей.

А він був вирішив, що йому й справді загрожує невідома небезпека.

– Знову схрон! Знову Лісові брати! Знову куліш у солдатських мисках! Мудак ти, Упирю, і почуття гумору в тебе мудацьке.

– Ти це про що, брате? – підвів Упир руді брови.

– Я ж сказав, я завжди у цей час ходжу до Юзефа… я…

Але Упир уже махав комусь рукою, протискуючись поміж сидячими, залишалось або піти, або плюнути, сісти на лаву й спитати пива. Він вирішив на користь пива.

Він упізнав її раніше, ніж навіть встиг обернутися.

– Знову не обслуговуєте цей столик?

– Цей якраз обслуговую.

– Тоді… що ви мені порадите?

Вона мовчки присунула до нього меню, роздруковане на зістареному папері. Пельмені тут були позначені як «ворожі вушка». Ну-ну. Залишивши його наодинці з меню, вона була рушила геть, але він схопив її за руку.

– Послухайте, Лідіє. Тут усе якесь… Я втомився, Лідіє. Я перестаю розуміти…

– Нам не можна вести особисті розмови з відвідувачами, – сказала вона нудно. Зграбно, легко, немов її цьому спеціально навчали, вивільнила руку.

– Слухай, сестро! – Упир повернувся, із грюканням відсунув важким кованим носаком дзиґлик, що нагодився не до речі. – Цього не треба. Папірець цей тицяти не треба. Ти краще, той, проведи нас.

Вона дивилася суворо з-під насунутої на лоба чорної хустини. Вона була дуже висока. Навіть вища за Упиря. Не набагато, але вища. І не набагато вужча у плечах.

– У тебе немає допуску, – сказала вона.

Тихо, гм, не для ворожих вух, але він почув. Або прочитав по губах. Утім, можливо, вона сказала «перепуску».

Упир щось мовчки поклав їй у долоню й стиснув своєю величезною лапою.

Він раптом чітко почав чути кожен звук їхньої розмови, немовби вони втрьох були відокремлені від гамірної зали тонкими повітряними перегородками.

– Він чужий. – Слова сипалися жорсткі, як сухі горошини.

– Це наказ, сестро, – сказав Упир. – Накази не обговорюють.

Вона зітхнула, взяла у нього з рук непотрібний папірець із меню і поклала назад до шкіряної теки. Потім сухо сказала:

– Йдіть за мною.

Вона йшла поміж столиків, не звертаючи уваги на відвідувачів, які кричали

1 ... 46 47 48 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"