Читати книгу - "Малиновий пелікан"

Лікар Кліщ

Не дочекавшись проїзду Другодера, я заснув, але тут-таки був розбуджений невтомною Зінулею, яка торкнула мене за плече і сказала:

– Виходимо.

Виходимо так виходимо. Я розумів, що до «Скліфа» ми ще не доїхали, а якщо так, то куди виходимо, навіщо виходимо і де Варвара?

– Вийшла на попередній зупинці, – сказала Зінуля.

Я подумав, що це за дурня, які зупинки у «швидкої допомоги», але нічого не сказав, бо всілякої дурні вже начувся, і покірно рушив за Зінулею на вихід. Чомусь відстань од відкритих дверцят до землі виявилась занадто великою, і мені довелося спускатися донизу задом наперед, наче по хисткій драбині. Зінуля стояла вже внизу. Коли я досяг нижньої перекладини, вона взяла мене під пахви і плавно опустила на землю. І зробила це так легко, наче я був не огрядний дядечко, а невеликої ваги дитина. Потім був білий довгий коридор з багатьма поворотами. Це була, очевидно, лікарня, але чомусь по боках на віддалі декількох кроків один від одного стояли вартові в білих кожушках і валянках часів Другої світової війни.

Ми підійшли до одних білих дверей, на яких було написано: «ПРИЙОМ ВІД 26-ти до 313-ти». Цьому я не здивувався, але подумав без паніки, що перебуваю в іншому вимірі. Я штовхнув двері й опинився перед турнікетом, біля якого стояв поліцейський у валянках з галошами, в кожушку з однією генеральською зіркою на погонах і з автоматом Калашникова на грудях. Він мене запитав:

– Ви до кого?

Я сказав:

– Не знаю.

– Гаразд. А хто ви?

Я сказав.

– Документ якийсь маєте? Пред’явіть.

Паспорт, на щастя, був при мені. Я його пред’явив. Дивлячись в паспорт, генерал попросив мене вголос назвати прізвище, ім’я, по батькові. Я сказав:

– Там написано.

– Мені неважно, що там написано. Назовіть.

Я назвав.

– А чим докажете, що ви це ви?

– Так ось же мій паспорт.

– А чим ви докажете, що це ваш паспорт?

– Ну, там же написані мої прізвище, ім’я та по батькові.

– Не треба мені це говорити. Я сам читати вмію.

– Я не сумніваюсь. Ну, якщо вмієте, прочитайте. Там всі мої дані. Ім’я, по батькові, прізвище, дата народження, ким виданий, де прописаний, строк дії: безстроковий.

– Я це бачу. Але чим ви докажете, що це саме ваші дані?

– Тим, що вони записані в моєму паспорті.

– А чим ви докажете, що це ваш паспорт?

– Тим, що в ньому записані мої дані.

Він зітхнув.

– Але ж я вас питаю, а чим ви докажете, що це саме ваші дані?

– Та тим, що вони записані в моєму паспорті.

Тут він остаточно спалахнув, побуряковів, замахав руками, затупав ногами.

– Ви що, – закричав він, – знущаєтеся наді мною? Я його запитую: «Чим докажете, що то ваші дані?» А він: «Тим, що вони записані в моєму паспорті». Я: «Чим докажете, що паспорт ваш?» – «Тим, що в ньому записані мої дані…» Ви що це дурня переді мною клеїте? Ви уявляєте собі, з ким розмовляєте?

– Ой, господи, – кажу, – вибачте, пане, я цивільна людина, в чинах ваших не розбираюся, не знаю, як до вас звертатися, але я ж вам даю паспорт.

– Знов те саме. Але чим ви докажете, що це паспорт.

– Та тим, що на ньому написано: паспорт.

– Ви анекдот знаєте про сарай, на якому написано одне, а в ньому зберігається інше. Так і тут. Тут, може, й написано «паспорт», а насправді, може, й не паспорт. А якщо навіть і паспорт, то чим у такому випадку доведете, що це саме ваш паспорт?

– Ну, тим саме, що в ньому написано, що це саме мій паспорт.

Тут він так загарчав, що тепер я замахав руками.

– Але не тільки написано. Тут ще й моя фотографія. Ось бачите, яка кругла фізіономія, в розмір 3×4 повністю не вміщається.

– Ну, й що? Ви хочете сказати, що це ваша фотографія?

– Авжеж. Хіба ви не бачите, що це я?

– Бачу, – сказав він, – але чим це ви докажете?

Тут я зовсім втратив терпець, грюкнув кулаком по столу, та так, що скло на ньому тріснуло.

– Дідько б вас ухопив! – сказав я цьому чинуші в погонах. – Чого ви від мене хочете, яких ще доказів вам потрібно? Ось паспорт, ось мої прізвище, ім’я, по батькові, ось фотографія, ось штамп прописки. Ось у мене ще є пальці, з яких можна взяти відбитки. Може, треба ще доказати, що це мої пальці?

– Не меліть дурниць, – сказав він. – І не треба ставити безглуздих запитань. Майте на увазі, тут запитуємо ми, а ви повинні відповідати.

Тут тихо прочинилися двері, і в них втиснувся іще один генерал з двома зірками на погонах.

– Що за шум?

Однозірковий зірвався на ноги і доповів, що веде допит підозрюваного (себто мене, підозрюваного не знати в чому) і підозрюваний (себто я) злісно перешкоджає виясненню його (себто моєї) особистості.

– Але при цьому не обов’язково кричати, – доброзичливим голосом зауважив йому двохзірковий. – Давайте розберемося спокійно. В чому проблема?

– Проблема в тому, що громадянин чинить спротив виясненню його особистості й ухиляється від надання доказів.

Двохзірковий перевів погляд на мене.

– Це правда?

– Ні.

– Тобто генерал бреше?

Я збентежився. Сказати, що бреше, якось недобре. Я в чинах особливо не розбираюся, але знаю, що генерали – люди образливі.

– Ні, я не кажу, що бреше. Але він каже, що я ухиляюся, а я не ухиляюся.

– Але якщо він каже, що ви ухиляєтеся, а ви кажете, що ви не ухиляєтеся, значить, ви стверджуєте, що він бреше. Чи він, кажучи, що ви ухиляєтеся, бреше, що ви брешете. Інакше кажучи, ви стверджуєте, що він бреше, стверджуючи, що брешете ви?

– Не знаю, – кажу, – вибачте, – кажу, – ваше, – кажу, – превосходительство, але ви мене, – кажу, – цілковито заплутали. Я нічого поганого не кажу ні про ваше превосходительство, ні про їхнє превосходительство, я тільки кажу, що я це я, але їхнє превосходительство мені не вірять, а ваше превосходительство, здається, також вірити не хочуть.

– Ну чому ж, – посміхнувся двохзірковий, – я вам охоче повірю, якщо ви докажете, що ви це ви. Але чим це ви можете доказати?

Він говорив дуже доброзичливо. Мені здалося, що він справді хоче добратися до істини, і я запропонував йому поглянути в мій паспорт. Він взяв паспорт, повертів у руках, погортав сторінки, багато разів перевів погляд з мене на