Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Гостей чекаємо, — сказала Шана.
У цей час на екрані вкотре з’явився напис «Відійдіть убік». Не встигли відійти, як з екрана на ліжко вилетів Чипсет. Він приземлився плавно, але пружини однаково відгукнулися. Він ледве встиг підхопитися з ліжка, як на нього гупнуло важке тіло крутості неймовірної, самого кльового й повновідпадного боса Заекрання — Великого Процесора. Гепнувшись на ліжко, ВП схопився за поперек.
- Ні до чого не придатний процес! Його треба вдосконалити. Так спину зламати можна!
- Та що ж це таке? — мама, яка знову заглянула в кімнату, точно сіла б на підлогу від подиву, якби Чипсет не підтримав її під лікоть. На ліжку його сина лежав здоровий бородатий чоловік із зовсім ідіотським виразом обличчя!
- Це… це… — Рик гарячково намагався придумати хоч яке-небудь правдоподібне пояснення появи в його кімнаті ВП і Чипсета, за віком не дуже підходящих до компанії, яка зібралася. — Це Вів… Вал… Валентин Петрович, він із сусіднього під’їзду, класний програміст, між іншим. А це Костя, його… ну…
- Племінник! — підказав Кадим.
- А як вони сюди потрапили?
- Ну, як, як… Через двері, звичайно.
- Вони ж зачинені.
- А я відчинив.
- А, ну так… Звичайно… А ліжко? Так, ліжко… І справді, до чого тут ліжко? Синку, треба за хлібом сходити.
- Звичайно, мамо, тільки трохи пізніше, мамо.
- Добре, пізніше, то пізніше.
«Ні, це точно програміст. Тільки програмісти в такому віці можуть начепити футболку з написом «Ну, пацани…» і хизуватися в ній серед справжніх пацанів!»
Бідна мама Валя! На її щастя, вона побачила напис тільки на грудях. На спині ж Великого й повновідпадного Процесора було написано «Повний атас!».
Мама вийшла, і всі голови повернулися до ВП.
- Здрастуй, Орігу. Давно не бачилися.
- Здрастуйте, — ніяково привітався той.
- Радий тебе бачити в цій чудовій компанії. Ну що, хлопці, час нам братися до роботи. Значить, так. Я з Чипсетом і Шаною у цифровому форматі дротами рухаюся до Сотникових. Рику, ти йдеш туди ж, але нормальним шляхом, сходами, і дзвониш у двері, відволікаючи увагу юзера.
- Кого? Якого юзера? Мишка, чи що?
- Користувача. Юзер - це і є користувач. Якщо юзер - Мишко, значить Мишка.
- А не можна…
- Не можна! Крім тебе, нікому.
- А я? — скривджено запитав Кадим.
- А це… ну… я? — відразу додав Васла.
- Ви вже находилися, більше того, набігалися. Чекаєте тут і прикриваєте наш тил. Тим більше, що ви не можете переходити в цифровий формат.
- А… — почав Кадим.
- Питання закрите! — тоном, який не допускає заперечень, сказав ВП.
- Мамо, я до Сотникових на хвилинку, — крикнув Рик з коридора.
- Добре, синку, тільки недовго, треба ж за хлібом сходити, — відповіла мама з кухні, але Рик її вже не чув. Він, стрибаючи через сходинку, мчав на восьмий поверх до Сотникових.
- Наталочко, — сказала мама, знову заглядаючи в кімнату до сина. Але в кімнаті, замість шести чоловік, було тільки троє. А Наталі не було зовсім.
- Заждіть, — наморщила чоло мама Валя, — я нічого не зрозумію. А де всі інші? Дмитрику, що сьогодні тут відбувається? То звідкись усі з’являються, то кудись зникають… Нічого не розумію!
- Тітонько Валечко, нічого особливого не відбувається. Просто вони всі вийшли.
- Ой, Дмитрику, хоч ти мене не дури…
Тим часом Рик дзвонив до Сотникових. Двері відкрив Сотников- старший.
- Ну? — запитав він не дуже чемно.
- Здрастуйте, — сказав Рик, — а Мишко вдома?
- Вдома. Мишко! До тебе прийшли. Заходь уже, нічого квартиру вихолоджувати.
- А, Петько, привіт! Вчасно ти зайшов. У мене щось із компом, не запускається зовсім, допоможеш?
- Пішли, подивимося, — задоволений таким перебігом подій, сказав Рик.
- Ось, — розповідав Мишко, — починає завантажуватися, а потім зупиняється — і все. Включаю перезавантаження і знову те саме.
- Так, дай я сам спробую… Ось дивися, комп зупиняється весь час на тому самому місці. Бачиш? Та дивися ж сюди!
- Та дивлюся! Ну й що?
- А то! Ні, ти сюди дивися! У цьому місці! Значить…
- Що значить?
- Це значить…
- Петько, ти чого з мене дурня робиш? Я знаю, що це значить! Це значить, що комп не працює!
Краєм ока Рик бачив, як три маленькі хмарини, які вилилися з телефону, пропливли над підлогою і всмокталися в системний блок з тильного боку. Першу частину свого завдання він виконав.
- Це значить, що в тебе порушений якийсь із системних файлів, тому й комп не запускається. Може, вірус десь підхопив?
- Може, і вірус… Знаєш, я баті не говорив, алея забув виключити комп. Може, тому він не працює? Ой, перепаде мені від батька!
- Не бійся! Від цього операційна система не порушується. Мабуть, вірусня до тебе пристала. Ти ж до інету підключений?
- Звичайно.
- Отож!
Поки Рик забивав баки Мишкові, ВП зі своїми супутниками вже ширяв у віртуальному просторі компа Сотникових. Шана повела його зразу до будиночка, у якому розташовувалася секретна лабораторія Гіреї.
- Ага, — сказав ВП, — ось вона! Невелика зовсім. То це сюди спеціальний охоронець був приставлений?
- Здоровенний такий, а автомат розміром з мене.
ВП подивився на Шану.
- Здоровенний, говориш? А навіщо?
- Що навіщо? — не зрозуміла Шана.
- Що й від кого тут охороняти? Два компи й два стільці? Ні, Шаночко! Дай-но випромінювач.
Шана мовчки подала пістолет. ВП кілька разів недбало повів стволом в обидва боки. Будиночок зник. На його місці залишився невеликий засклений куб, який матово поблискував.
- Ось так, — задоволено сказав ВП, — смерть Кощія зберігалася на кінці голки, а та — в яйці, а те — в качці, у зайці, скрині, а та висіла на дереві. Так у вас говориться в казці?
ВП підняв випромінювач і, прицілившись, вистрелив у ящик.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Game over, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.