Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— Це було жахливо, — поспішаю додати, — і ми обоє пішли в ліжко, а наступного ранку він рано встав і навіть не говорив зі мною, — замовкаю, бо це неправда. — Хоча ні, насправді він сказав: «Нічого не сталося, Мей. Я мав би знати, що ти зробиш із мухи слона». Це був наш останній день тут, і він видався жалюгідним.

Ендрю все ще нічого не говорить, тож я продовжую:

— Мені було так ніяково. Ти вийшов на вулицю й почав дражнитися, що бачив нас…

— Ти впевнена, що тобі це не наснилося? — уточнює він.

— Так. Твої батьки сказали, що продають хижку, а потім ми з родиною поїхали в аеропорт. Я хвилювалася та забажала відшукати те, що зробить мене щасливою, — гучно ковтаю. — І… Ми потрапили в аварію. Я прийшла до тями в літаку на самому початку відпустки. А потім те ж саме сталося ще двічі, тільки спершу я полетіла зі сходів, а вдруге мені на голову впала гілка.

Ендрю мотає головою, ніби це якось допоможе йому витрусити з думок мої слова.

— Ти цілувалася з Тео тричі?

— Ні… Господи, лише раз. Щоразу, як мене відправляло назад, я намагалася з’ясувати, що відбувається. Я зрозуміла, що це якась головоломка, знаєш. Думала, що все з’ясувала й вирішила, що робити далі, а потім — бум! — усе зникло. Мене постійно відкидало на початок, бо я робила щось неправильно, — чекаю на його відповідь, але він і далі мовчить піді мною. — Але одного разу я така: «Та пішло воно!» — і просто почала робити те, що хочу, і все стало на місця.

Нічого. Жодної реакції з боку Ендрю.

— Я буквально танула посеред вулиці в місті, — проваджу, — бо ти — саме те, чого я хочу, але мені здавалося, ніби ми не зможемо втримати те, що маємо. Воно зникне. А потім усе пішло шкереберть.

— То ось чому ти просила Майлза тебе вдарити? — спантеличено запитує Ендрю.

— Так!

Його мовчання затягується, і мої думки вкриває туман хвилювання, бо мої слова звучать маніакально та неможливо.

— Я знала, що ми ліпитимемо снігову мавпу. Що Місо порве твій светр…

— Місо не рвала мій светр.

— Ну, — затинаюсь я, — ще ні, але…

— Мей, — Ендрю втомлено видихає, і в темряві я бачу, як він підносить руку до обличчя. — Ти можеш просто… — він замовкає, а потім відсувається далі від мене. Моїми розкритими руками пробігає холод, і раптом я почуваюсь такою оголеною. Тягнуся по спальний мішок, намагаючись підсунутись до нього ближче, але він стримує мене: — Будь ласка. Не… Мені просто треба…

— Знаю, звучить божевільно, — кажу я, щиро стурбована через те, що налякала його. Опускаю руку на його плече, і воно таке холодне на дотик. — Я знаю, що це так. Але, гадаю, я змушена робити це знову й знову, аж поки не стану на правильний шлях. Справді. Заради тебе й хижки. І мого життя.

— Я думав, ти не кохаєш Тео.

Моє серце зупиняється.

— Не кохаю. І не кохала. Ніколи.

— Але ж ти кажеш, — повільно проговорює Ендрю, — що в якійсь версії минулого ви з ним цілувалися.

— Не більше як хвилину.

Він тре долонями обличчя.

— Я навіть не впевнений, що це відбулося насправді, але ти, схоже, протилежної думки.

— Знаю, звучить неймовірно, але так усе й було. Я сиділа сумна та у відчаї. Це було не круто, а на ранок він поводився дуже холодно, тож я одразу ж пошкодувала про свій вчинок. Я не…

— Сумна й у відчаї через що?

— Частково через тебе. І через власне становище.

— І ти забажала, щоб всесвіт показав тобі, що тебе ощасливить, та… — він струшує головою. — Я — результат? Той самий приз в кінці гри?

— Я маю на увазі… — починаю, затинаючись. — Так… Тобто ні, але…

— Чому просто не сказати мені, що ти відчувала? Це здається… не знаю, в мільйон разів простіше.

— Бо я боялася. Тому що я знаю тебе все життя й не хотіла це руйнувати. Мені здавалося, що я тобі не цікава. Але повертаючись знов і знов у літак, я усвідомила, що мене не хвилювала можлива невдача. Варто було спробувати.

— Яка ж Мей тоді справжня? Та, що бере бажане, чи та, що лижеться з моїм братом у той час, як боїться зіштовхнутися зі справжніми почуттями, а потім бажає, щоб усе змінилося?

— Ця. Та, що прямо зараз говорить тобі, що хоче бути з тобою.

— Мені треба… — починає він і прикриває очі. Коли він підводить їх, навіть у слабкому світлі я можу сказати, що блиск у них став тьмяним, ніби там загасили свічку. — Дай мені трохи часу.

Після цих слів у холодній глухій кімнаті лишається дзвінка тиша. Мій шлунок розчиняється, ставши болісно кислотним.

— Ендрю, це не…

— Мей, — неймовірно спокійно промовляє він, — не треба. Не кажи, що це — не велика проблема. Ти цілувалася з Тео, бо вирішила — навіть не поговоривши зі мною — що в нас нічого не вийде. Чи ти згадуєш свій сон, чи вдарилася головою, чи… не знаю… якось повторюєш час, — не вдавай, що все нормально, що ви з Тео… — він різко замовкає, неспроможний закінчити речення. — А потім замість того, аби розібратися з життям як воно є, ти загадуєш бажання? — Ендрю розчаровано розчісує пальцями волосся. — Господи, я навіть осягнути це не можу, що б це не було.

— Ендрю, — починаю я, і в моєму голосі здіймається хвиля, яку важко проковтнути. — Невже в тебе ніколи не виникало дивного відчуття присутності долі? Ти розповідав про карти таро…

— Ох, Мей, припини. Всі знають, що це — нісенітниці.

Спалахує крихітний вогник:

— Те, що відбувається зі мною — не нісенітниці, вір тому чи ні.

— Ага, проте я не думаю, що доля передбачає поцілунки спершу з одним братом, а потім — з іншим.

— Як іще мені пояснити, що сталася помилка?

Він згинається, чухаючи обличчя долонею.

— Гадаю, в тебе значно більше почуттів до Тео, ніж ти думаєш.

Мені стає боляче від його вразливості.

— Ендрю, я знаю, що тобі важко в це повірити, і я розумію, що моя розповідь ніяк мені не допоможе, але ж ні. Мені вже нічого більше не залишається. Гадаю, я отримала ще один шанс усе виправити. А може, й хижку врятувати.

Він сміється, але це вже не той сміх Ендрю, який я чула раніше. Радше його порожня шкаралупа.

— Забудь про свою роль рятівниці хижки.

Он як? Намагаюсь зв’язати кілька слів для відповіді,