Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

– Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти – це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.

При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.

Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.

Хвилю боролись оба зі собою.

– Пусти мене, – кричав Сабо, – пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!

З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.

Він сидів, як бездушний.

І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, тру-п’ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття – все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.

Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.

Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.

Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?

……………………………………………

Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.

Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:

– Люди не є злі… не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі.

Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.

……………………………………………

Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м’яким голосом:

– Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.

……………………………………………

Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.

Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.

Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.

Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не приневолив їх шукати наново за одробинками хліба.

……………………………………………

Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.

Святий вечір…

Моя дружина і мій маленький син у родичів…

В великій, теплій кімнаті ялинка…

На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…

Вся родина стоїть довкола ялинки…

……………………………………………

Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…

Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…

Тінь задуми лягає на її чоло…

Може, вона в цій хвилі згадує мене?

……………………………………………

Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:

– Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:

«Христос родився…»

Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…

– Сину мій!..

Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…

……………………………………………

Мряка з моїх очей розвівається…

Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою…

Боже!..

Невже вони обоє побачили й пізнають мене?

Як мене тягне до них, як тягне…

Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..

……………………………………………

Але якась важка рука кладеться мені на плечі…

І чую, що я не в силі увійти всередину…

– Хто я? Я – недостойний товариства дружини, сина й родичів…

Вони всі все ж таки щасливі…

А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…

……………………………………………

Ні, я не маю права до цих людей…

Чого я прийшов сюди?..

Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…

Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…

Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…

Та ні…

Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…

Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?

Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?

……………………………………………

Ні, хай буде, що хоче…

Не можу, не смію увійти між них.

……………………………………………

Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…

Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…

Гектор пізнає нуждаря…

Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.

Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці – моєму приятелеві…

……………………………………………

Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…

Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.

……………………………………………

Дивне диво!

В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.

Млість ударила на мене.

Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.

Та коли я глянув на картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.

Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з’їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.

Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:

– Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…

Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:

– Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…

Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров’ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить