Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доктор Серафікус. Поза межами болю 📚 - Українською

Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

269
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доктор Серафікус. Поза межами болю" автора Йосип Васильович Турянський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 62
Перейти на сторінку:
одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:

– Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти – це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.

При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.

Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.

Хвилю боролись оба зі собою.

– Пусти мене, – кричав Сабо, – пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!

З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.

Він сидів, як бездушний.

І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, тру-п’ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття – все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.

Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.

Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.

Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?

……………………………………………

Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.

Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:

– Люди не є злі… не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі.

Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.

……………………………………………

Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м’яким голосом:

– Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.

……………………………………………

Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.

Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.

Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.

Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не приневолив їх шукати наново за одробинками хліба.

……………………………………………

Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.

Святий вечір…

Моя дружина і мій маленький син у родичів…

В великій, теплій кімнаті ялинка…

На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…

Вся родина стоїть довкола ялинки…

……………………………………………

Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…

Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…

Тінь задуми лягає на її чоло…

Може, вона в цій хвилі згадує мене?

……………………………………………

Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:

– Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:

«Христос родився…»

Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…

– Сину мій!..

Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…

……………………………………………

Мряка з моїх очей розвівається…

Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою…

Боже!..

Невже вони обоє побачили й пізнають мене?

Як мене тягне до них, як тягне…

Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..

……………………………………………

Але якась важка рука кладеться мені на плечі…

І чую, що я не в силі увійти всередину…

– Хто я? Я – недостойний товариства дружини, сина й родичів…

Вони всі все ж таки щасливі…

А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…

……………………………………………

Ні, я не маю права до цих людей…

Чого я прийшов сюди?..

Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…

Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…

Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…

Та ні…

Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…

Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?

Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?

……………………………………………

Ні, хай буде, що хоче…

Не можу, не смію увійти між них.

……………………………………………

Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…

Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…

Гектор пізнає нуждаря…

Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.

Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці – моєму приятелеві…

……………………………………………

Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…

Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.

……………………………………………

Дивне диво!

В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.

Млість ударила на мене.

Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.

Та коли я глянув на картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.

Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з’їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.

Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:

– Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…

Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:

– Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…

Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров’ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить

1 ... 47 48 49 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доктор Серафікус. Поза межами болю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доктор Серафікус. Поза межами болю"