Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Поки хазяїн частував себе горілкою, старий озирався навколо не з цікавості, ні (він бував тут не раз), а тому, що був взагалі обачний і ніколи нікому не вірив. Це була дуже вбога, звичайнісінька робітнича кімната, і тільки речі, що лежали в шухлядах шафи, не могли належати простому робітникові; деяку підозру викликали також кілька грубезних ломак у кутку й кастет на стіні.

– Ну, готово, – мовив Сайкс, чмокаючи губами.

– До діла? – спитав старий.

– Звісно, кажи, що маєш.

– Я в справі тієї хатинки у Чертсі, знаєш, Біллі? – пошепки мовив Феджін, присовуючись до господаря.

– Мг… Ну?

– Ти ж знаєш, соколику, до чого я веду мову? Правда, він сам це знає, Нансі?

– Не знає, а може, не хоче знати, – усміхнувся Сайкс. – Ну, не коробся і говори як слід. Не крути хвостом, лисе, начебто не ти надумав цей грабунок! Ач який святий та божий! Ну, чого ти хочеш?

– Тс, Біллі, тс! – марно силкувався зацитькати його старий. – Нас можуть почути, соколику! Тихше, тихше!

– Хай слухають, начхати мені на них! – Але як насправді містерові Сайксу, очевидячки, не дуже хотілося на це «чхати», то він заговорив трохи тихше й спокійніше.

– Ось бачиш, ось бачиш, я тільки стережуся, – згодливо заспокоїв його Феджін. – Так ось, про хатину в Чертсі, коли ж ми оборудуємо цю маленьку справу, Біллі, га? Коли ж, мій соколику? Там таке срібло, таке срібло, що йой! – цмокнув він губами від солодкої згадки.

– Ніколи, – холодно відповів Біллі.

– Ніколи?! – скрикнув старий, відкидаючись на спинку стільця.

– Ніколи, принаймні так, як думалось.

– Значить, узялися по-дурному до справи! – побілів зі злості старий. – Досить з мене, я тебе й слухати не хочу, мовчи!

– Начхати мені на тебе! – розсердився Сайкс. – Диви, яке цабе! Тобі Крекіт уже півмісяця воловодиться там і досі нікого із слуг не намовив.

– Ти хочеш сказати, Біллі, – провадив гість спокійніше, бо хазяїн почав знову яритися, – ти хочеш сказати, що він не намовив ні одного з чоловіків, так?

– Еге.

– Моторний Тобі? Але ти забуваєш про жінок, Біллі, – незадоволено похитав він головою.

– Моторний Тобі не намовив і жінок, – відповів Сайкс, – він каже, що вештався там увесь час з наклеєними кучерявими бурцями й у жовтогарячому жилеті – і те не пройняло.

– Треба було начепити вуса й убрати військові штани, соколику.

– Він і це зробив, і не помоглось.

Ця новина справила на старого гнітюче враження; він схилив своє гостре підборіддя на груди і, поміркувавши трохи, з глибоким зітханням погодився, що коли Тобі не бреше, то доведеться дійсно відмовитися від справи.

– А все-таки сумно втрачати таке добро, коли мав його вже майже в жмені, – зітхнув він ще раз.

– Так, не щастить, – згодився Сайкс.

Вони замовкли; старий поринув у глибоку задуму, від якої його зморщене гидке обличчя стало просто жахливим; Сайкс скоса поглядав на нього час від часу, а Нансі, боячись, очевидячки, роздратувати господаря недоречним словом, сиділа нишком, утупивши у вогонь очі, мов нежива.

– Феджіне, – скрикнув зненацька Сайкс, – накинеш п’ятдесят золотих, якщо обкрутимо справу?

– Накину, – стрепенувся той.

– Слово?

– Так, так, соколику, – жваво обіцяв старий, і в очах його спалахнула жадоба, а руки аж затрусились.

– Ну, то кажи коли, – мовив Сайкс, з огидою відштовхуючи від себе кощаву руку старого. – Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і обмацали двері й віконниці; вони там замикаються на ніч, як у в’язниці; є тільки одним одне місце, кудою можна пролізти.

– Кудою, кудою ж, Біллі? – поцікавився Феджін.

– Слухай: як поминеш муріжок… – прошепотів Сайкс.

– Кажи, кажи, – нахилився до самого його рота старий, і очі йому мало не вискочили з лоба.

– Мг! – невиразно промимрив Сайкс, бо в цей мент він глянув ненароком на дівчину й побачив, що вона йому мовчки показує поглядом на старого. – Мг… кудою можна, тудою можна, все одно без мене ти нічого не втнеш. Що вимовиш язиком, не витягнеш і волом – з тобою треба завжди на задні колеса обертатись.

– Про мене, я тебе не силую, соколику, – заспокоїв його Феджін. – Ви з Тобі самі упораєтесь. А іншої допомоги не треба?

– Не треба. Треба тільки свердла й одного хлопчика. Свердло ми завжди при собі маємо, а хлопця ти нам мусиш дістати.

– Хлопця? Ага! Так це, значить, кватирка?

– Не твоє діло! – гримнув Сайкс. – Давай хлопця – і край, тільки гляди – щупленького. Ет, шкода, що нема тепер сажотрусового Неда. Батько не давав йому рости і посилав на роботу. Злапали бідолаху, а хлопця забрало чортове Товариство Малолітніх Злочинців, відірвало його від заробітку. І це не вперше, – скрикнув Сайкс, скипаючи гнівом від цієї згадки, – не вперше!

– Не вперше, не вперше, – неуважно промовив Феджін; він поринув у глибоку задуму і почув лише останні слова Біллі.

– Ну, чого тобі ще? – спитав Сайкс.

Старий показав на Нансі, що сиділа нерухомо край каміна: мовляв, вона тут зайва. Сайкс незадоволено знизав плечима, проте послухався й сказав Нансі принести з крамниці жбан пива.

– Ніякого пива тобі не треба, – спокійно відповіла дівчина не ворухнувшись.

– А я кажу, що треба! – крикнув Сайкс.

– Дурниці! – холодно відповіла вона. – Говори, Феджіне. Я знаю, що він скаже, не бійся.

Але старий не зважувався, і Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.

– Чого ти боїшся дівки, Феджіне? – спитав він нарешті. – Ти ж знаєш її як облуплену і можеш покластися на неї, чорт тебе не візьме! Вона не говірка, – правда, Нансі?

– Ще б пак, – відповіла вона, підсовуючись до столу і спираючись на нього ліктями.

– Боронь Боже, боронь Боже, голубко, я це знаю, але…

– Але що? – спитав Сайкс.

– Я тільки боюся, щоб вона часом знову не розсердилася так, як тоді, пам’ятаєш? – виправдувався старий.

Тут міс Нансі задьористо зареготалась, випила нахильцем чарку горілки й дзвінко вилаялася. Це, очевидно, заспокоїло обох джентльменів.

– А тепер, Феджіне, – усміхнулася вона, – можеш сказати Біллі про Олівера.

– Ой, тямуща яка! Такої швидкої я ще ніколи не бачив! – скрикнув Феджін, ляснувши її по спині. – Ти вгадала, я хотів говорити про Олівера. Ха-ха-ха!

– Що саме? – спитав Сайкс.

– Ось хлопець для тебе, – хрипко прошепотів старий, притиснувши пальця до носа й гидко всміхаючись.

– Олівер?! – скрикнув Сайкс.

– Бери його, Біллі, – сказала Нансі. – Я б на твоєму місці його взяла. Він, може, не такий спритний, як інші, але тобі треба тільки, щоб він проліз і відчинив двері. На нього можна покластися, Біллі.

– Знаю, що можна, – запевнив Феджін, – ми його за