Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Я вручила йому розписку.

Давид хотів було прочитати.

Але помітив кров.

— Що сталося? Ти порізалася?

Його налякав закривавлений рукав.

І вже за хвилину на капоті стояла аптечка.

Давид продезінфікував місце порізу. Обробив шкіру спиртом. Потім узяв невеликий пластир і акуратно наклеїв його на палець.

— Не варто було морочити голову.

— Ось так... — примовляв він, оглядаючи руку. — Будь обережна. І не забувай обробляти такі речі. Не вистачало ще зараження.

Він максимально ніжно поводився з рукою.

Гладив її. Огортав теплом великої чоловічої долоні. При цьому дивився мені в очі.

Поступово я забула, що гнівалася.

Просто дивилася на нього у відповідь.

І була вдячна, що подбав.

Це була дрібниця.

Я б і сама могла це зробити.

Але в реальності мені було начхати на себе. Про себе я рідко думала. І цей палець став би моєю мукою.

Якби Давид не проявив свою вроджену турботу. Як було в старі добрі часи.

Коли я бачила в цьому сенс.

У тому, що він робить щось для мене.

І я думала, як же мені пощастило — з таким чуйним і уважним чоловіком.

До зради. До Даліли. До Авдія.

До його кризи середнього віку.

— Це все? Тепер задоволений?

— Задоволений чим?

— Ти хотів мені вручити ці гроші. Я їх взяла. Щось іще? Чи це й була причина твого раптового приїзду?

Давид озирнувся на дітей.

Вони сиділи навпочіпки й малювали щось крейдою. На асфальті.

Різнокольорова крейда. Дитячі малюнки.

Наша рідна дочка з його майбутнім пасинком.

Я зціпила зуби, відчуваючи тупий біль усередині.

Наче різали по живому.

Дивитися було нестерпно.

Я боролася з внутрішнім протестом.

Серце обливалося кров'ю.

Та Ава цього не знала.

І просто раділа життю.

Було схоже, що їй з Авдієм цікаво.

Вони несподівано порозумілися.

І спостерігати за цим без спазмів у горлі було нереально. Мене душили сльози.

Не виходило спокійно дивитися, як наша сім'я спотворюється до невпізнання. 

— Я хотів запропонувати, щоб я забирав дітей зі школи.

— А ти не очманів? — здивувалася я такому наскоку після хвилинки ніжностей. — Адже ми домовлялися, що обговоримо це на судовому засіданні.

— Це всього лиш попереднє слухання. Там нічого не буде вирішуватися. Нам просто дадуть час ще раз подумати. І вирішити все миром.

— Миром? Тобто, як це? Яким ще миром?

— Суддя запропонує нам не розлучатися.

Я розсміялася.

— Савицький, ти при своєму глузді? Ти вирішив, що я передумала з тобою розлучатися?

— Я просто кажу, що засідань буде багато. Це не робиться швидко. Твій адвокат зацікавлений, щоб слухань було якомога більше. Адже все одно оплата з моєї кишені.

— Якось уже виплатиш... Трохи менше витрачатимеш на Далілу.

— До слова... Це Даліла запропонувала мені забирати дітей і... — зробив він паузу, щоб остаточно мене шокувати, — привозити їх до нас. На кілька годин. Поки ти...

— ЩО?! — розлютилася я. — Ти з глузду з'їхав, чи що?! Щоб я дозволила дітям гостювати в твоєму борделі?! Та я їх до неї на гарматний постріл не підпущу!

— Чш... — виставив він руки, щоб я не вирвалася на волю. — Заспокойся... Моя пропозиція — це і є та сама нова реальність. У якій будемо тепер жити ми. У якій житимуть наші діти... Поглянь, як вони граються разом.

— Я не дозволю твоїй курві спілкуватися з моїми дітьми! Такого ніколи не буде! Тільки через мій труп! — ткнула я себе пальцем у груди. — От якщо помру — я розумію, що ти будеш їхнім опікуном. Ти спробуєш провернути цей трюк, бортанувши їхню бабусю.

— Яно. Перестань казати маячню.

— Тоді ти спробуєш їх познайомити... Але поки я жива, — говорила я з готовністю захищати Аврору, як тигриця, — цього не буде. А жити я збираюся довго. І вже точно довше, ніж ти.

Я відштовхнула Давида і взяла Аврору за руку.

Вирішила відвести її додому.

Перше знайомство затягнулося.

Дарма я дозволила їм побачитися.

Це було неправильно. Точно дарма.

Я не мала йти на компроміс і тішити його самолюбство. 

— Все ж подумай про те, щоб я мав змогу брати участь у вихованні дітей! — сказав він наостанок. Хоча я навіть не дивилася в його бік. — Уже зараз... Не чекай суду. Я дуже хочу з ними бачитися. І з Авою, і з Назаром.

Проте я відповіла жорстко:

— Ні.

— Ти ж вийшла на роботу. Ставка бухгалтера. Повний робочий день, чи не так? Тобі потрібен хтось, хто б наглядав за ними, поки ти в офісі... Я домовився із заступником, щоб підміняв мене після обіду. Розгребу всі важливі справи зранку — і вільний. Приділятиму їм три-чотири години щодня. А на вихідних ми б могли...

— Можеш не турбуватися, — заводила я доньку в під'їзд. — З роботи мене вигнали. Тож часу для виховання дітей у мене повно. Усе саме так, як ти хотів — я сидітиму вдома і займатимуся тільки нашими дітьми... Чому не радий? Ти ж цього хотів? Хіба ні? Усе, як ти просив. І жодних побачень із Далілою... У вівторок, — нагадала я для вірності. — Будь вчасно. І одягни нормальну краватку. Ця стара. Мені вже набридла... Невже їй байдуже до того, який ти маєш вигляд?