Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Обережно, тут слизько, — попередив він, коли я майже дісталася до нього.

Коли ми врешті опинилися на даху, я сіла, звісивши ноги вниз. Перед нами відкрилася вся територія табору, і я була вражена тим, наскільки все виглядало впорядкованим і організованим.

— Дивись, — сказав Лука, сідаючи поруч. — Ось тут гуртожиток, жіночий. А це, — він вказав трохи далі, — чоловічий.

— Це пісочне поле? — я кивнула на широку ділянку з жовтуватим піском.

— Так. Там проводитимуть більшість тренувань, — підтвердив він.

Його рука лежала зовсім поруч із моєю, і я на мить задумалась, як це — просто взяти її. Але замість цього я подивилася далі. Їдальня, спортзал, корпус для дітей, той самий гуртожиток, де була Роня... Усе це виглядало, як маленьке містечко.

— Красиво, правда? — запитав Лука, нахиливши голову до мене.

— У своєму сірому стилі — так, — пожартувала я, але всередині дійсно почувалася зачарованою.

Ми мовчали кілька хвилин, просто дивлячись на захід. Його відтінки розлилися по небу, від золотого до яскраво-рожевого і насиченого помаранчевого.

— Знаєш, — раптом сказав Лука, нахиляючись ближче, — це місце може бути не таким страшним, якщо є з ким його розділити.

Я повернула голову до нього, і наші погляди зустрілися. Я простягнула руку, і він, майже не вагаючись, вклав свою долоню в мою. Наші пальці переплелися, і в цю мить я відчула дивний спокій.

— Знаєш, у тебе дуже теплі руки, — сказала я, намагаючись приховати хвилювання.

— А в тебе холодні, — посміхнувся він. — І це нормально.

Я опустила голову й поклала її йому на плече. Його запах був таким знайомим — трохи свіжий, як після прогулянки, і чимось рідним. Кокос. Ми сиділи так, поки небо не стало ще темнішим, а потім він раптом ворухнувся.

— Що сталося? — запитала я, піднімаючи голову.

Лука зняв браслет зі свого зап’ястя і простягнув мені. Це був мідний браслет із підвіскою у формі чотирилистої конюшини.

— Що це? — здивувалася я, беручи його до рук.

— Це буде нашим символом, — сказав він, дивлячись на мене так, що я не могла відвести очей. — Символом нашої любові.

Моє серце тремтіло від цих слів.

— У тебе ж навіть тату з конюшиною, — сказала я, киваючи на його шию.

— Тату — це для мене. А браслет — для нас, — відповів він просто.

 — Я ніколи тебе не залишу, не підведу, я тобі обіцяю, коли буде погано я буду поряд. — Його слова звучали так щиро, що я повірила йому беззастережно. Лука ліг головою мені на коліна, і я запустила пальці в його руде волосся, м’яке й густе. Його блакитні очі відображали кольори заходу, зливаючись із небом і створюючи якусь дивну гармонію.

Усе це було схоже на мить, яку хотілося зберегти назавжди.