Читати книгу - "Драконяча пропозиція, або Лапу і хвіст тобі у подарунок, Ліра Куміра"

Я прокинулася серед ночі. Навколо розвіялася темрява, і неможливо було зрозуміти, де я знаходжусь. Щось настирно пищало, але варто було мені спробувати повернутися, як різкий біль пронизав все тіло. Біда. За відчуттями та запахами я знаходилась в лікарні. Але що ж сталося? Останнє, що кружляло у мене в голові, це те, що ми з татом повернулися додому, і я збиралася на прогулянку. Але що сталося далі? Провал. Я зовсім нічого не пам'ятала. Намагалася напружити мозок, але марно, лише дивне відчуття, що я забула дещо важливе.

Півгодини я мучила себе, намагаючись згадати, але все ж таки вирішила лягти спати, краще розібратися з усім вранці. Зараз мені все одно ніхто не допоможе.

Друге пробудження було легшим: голова вже не розколювалася, і я нормально орієнтувалася в просторі. Так, я була в палаті, а медичні прилади, підключені до мене, не переставали пищати. Мене розбудив звук відчинених дверей. В палату увійшло кілька людей у білих халатах. Дівчина (ймовірно, медсестра) підійшла першою та здивовано подивилася на мене:

— Лікарю! Вона отямилася. - Ну, так, ти дуже прониклива. Я спробувала піднятися, але не змогла.

- "Невже я паралізована?" - Ця думка лякала до жаху.

— Доброго ранку, — сказав чоловік, ймовірно, лікар.

— Доброго, — мій голос звучав, наче каркання ворони, але був розбірливий.

— Міла, принеси стакан води, — хоча б хтось догадався. — Як ви себе почуваєте?

— "Неначе після бетономішалки".

— Не знаю, здається, нормально. Ось тільки рухатися… — я не встигла закінчити, як дівчина подала мені стакан води, допомагаючи пити.

— Не переживайте, рухова функція відновиться. Ви занадто довго були в комі.

Кома? Мені не почулося?

— Довго — це скільки?

— Сім місяців, — прозвучало як вирок.

— Скільки??? — Ні, я припускала, що не день-два, але стільки? На вулиці вже зима?

— Ми повідомимо вашим батькам, думаю, вони скоро будуть, — сказав лікар і вийшов.

— А що сталося? — Мені хотілося знати, все ж так просто в кому не впадають, але він навіть не спробував мені пояснити, лише подивився на монітори і дав якісь вказівки медсестрі, а після цього зник.

Коли він пішов, Міла підійшла ближче, поправляючи покривало, і почала ділитися інформацією:

— Вибух був у торговому центрі. Ви з хлопцем опинилися в епіцентрі, але він, наче герой фільму, прикрив вас собою! — дівчина активно жестикулирувала, а я була в шоці. Вибух! Але чому я нічого не пам'ятала? — Вам пощастило, майже не постраждали, а от у нього вся спина обгоріла, обличчя, а ще очі… Ой! Це вам і без мене розкажуть. Скоро повинні прийти.

— Так, стоп. Хлопець? Мій?

— Так, він з братом ходить. Поки не може пересуватися самостійно, але той молодець, добився найкращих лікарів для реабілітації, скоро операцію проведуть. Ви його не пам'ятаєте?

Я похитала головою.

— Ой, ну… Це черговий лікар був, але скоро з'явиться Яків Степанович, ваш лікар. Він вас перевірить і допоможе відновити втрачену пам'ять. Також близькі допоможуть, — медсестра замовкла, здавалося, її щось збентежило, і вона поспішила зробити мені укол та вийшла. Я не стала її зупиняти.

Скоро мають приїхати мої батьки, і вони все мені пояснять.

А поки що краще полежу, спробую попрацювати з пам'яттю. Я почала згадувати питання заліку, останню лекцію, потім випадок з бабусею. Точно! Як я могла забути? Сподіваюся, з нею все гаразд. Пам'ятаю поїздку в село, я провела там більше місяця. Що ще? Там було дещо важливе, я відчувала, але не могла згадати.

І тут я почула шурхіт за дверима, а через кілька секунд в палату вбігли мої родичі. Мама одразу ж кинулася мене обіймати, а за нею підійшов тато, та й Кирил скромно влаштувався біля моїх ніг, поглядаючи на мене.

— Доню! Радість така! Як ти себе почуваєш? — мама гладила мене по голові, а тато тримав за руку. Я відчувала їхні дотики, але не могла рухатися. Сподіваюся, лікар був правий, і я скоро зможу шевелитися.

— Добре, мам. Тільки поки що не можу поворухнутися, але лікар сказав, що це тимчасово.

— Так, Яків Степанович щось таке розказував, я пам'ятаю, — тато підключився до розмови.

— А Ліам ще не приходив? — мама подивилася мені в очі, чекаючи відповіді. Ліам… Ім'я якесь дивне, але надзвичайно знайоме. От тільки я ніяк не могла згадати, звідки його знаю.

— Напевно, ні. Крім лікарів нікого не було, — я вирішила не лякати батьків своїми провалами в пам'яті.

— Може, Міар ще не приїхав, у нього ж свої справи. А без нього бідолаха поки що не може пересуватися, — мама договорила, але одразу ж піджала губи, якось соромлячись.

— Мамо, можна мені дзеркало і гребінець? — хотіла подивитися на себе, адже якщо прийде мій хлопець, а я вся лежу… хоч би волосся розчесати.

— Дзеркало… Так, зараз, — мама трохи збентежено почала обшукувати сумку.

І що ж вони від мене так приховують?

Руки не слухалися, тому я попросила маму відкрити дзеркальце та потримати його перед моїм обличчям. Здається, це була помилка. Я не впізнавала свого відображення: вигляд був змарнілий, темні кола під очима, шкіра бліда, а волосся… Боже, що сталося з моїми волоссям? Чому воно таке рідке та тьмяне? Я в шоці розглядала себе, а мама намагалася мене розчесати.

— Мамо… Що з ним?

— Доню, тож вибух був… Воно майже все обгоріло. І тепер таке росте. Але не переживай, ми все відновимо, будеш красунею, як і раніше, правда, любий? — мама шукала підтримки в тата, і він активно кивав. Мабуть, вони заздалегідь готувалися до цієї розмови.

— Зрозуміло, — зрештою промовила, не бажаючи засмучувати батьків. Волосся — це не смертельно. — А можете розповісти мені про вибух? Я нічого не пам'ятаю. Зовсім.

Батьки переглянулися, і тато почав розповідати мені офіційну версію, адже іншої вони не знали. Він все говорив, а мої очі розширювалися, з його уст все частіше звучало ім'я «Ліам», а я лише гадала — хто ж він такий? Хотіла вже сказати, що не знаю хлопця з таким ім'ям, але тут двері в палату відчинились, і вони увійшли. Два неймовірних красеня. Напевно, помилилися палатою? Але ж ні, незнайомці привітались з батьками, і ті їм активно посміхнулися, звільняючи місце для хлопця з пов'язкою на очах.