Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Зараз вийдемо, спитаємо в головного, — запропонував Щерба. — Він сам далі оперувати збирається?

— Ні, на медичну реформу розраховує, — прокректав Ігор, перевіряючи надійність затискачів. — Добіжить реформа кінця, скажуть закривати шпиталь, а він — «будь-ласка, у мене і так вже нікого не лишилося, тільки скарби у підвалах. Дивіться, який я молодець»! Так, в’яжемося. Ще зусилля, Андрію Івановичу.

— А може вона до тебе нерівно дихає? — ніяк не міг заспокоїтися Дольний.

— Тихо, колеги… — попросив Ігор. — Дайте лігатуру поставити.

Це був найважливіший момент усієї операції. Належало перев’язати судину у незручному місці, діставшись туди крізь маленький розріз. У такій ситуації хірург сам узяв на себе відповідальність відступити від правил задля ефекту, який для людини сторонньої виглядав більш ніж сумнівним. Раптово, з коротким металевим клацанням, бранша затискача обломилася, і з рани добряче потекло.

Кровотеча була сильною, а місце її локалізації, враховуючи доступ, надзвичайно незручним.

— Серветки лапаротомні, швидко! — вигукнув Ігор. — Ще! Та тягни ж нормально, Андрію Івановичу!

— Та я зараз взагалі її всю підніму!

— Тихо. Дисектор. Затискач! Ще серветку!

— Збільшуй розріз, не клей дурня! — злився Щерба.

Монотонно гудів електровідсмоктувач. Серветки були чисті. Кровотечу зупинено.

Двері відчинилися і з’явився Лужний.

— Що тут? Я потрібен? Полянська дивом мене видзвонила — далеко був. Яка ситуація?

— Приєднуйтесь до нас, — важко зітхнув Цекало. — З гіршого начебто вийшли, але тут ще мити й мити. Затискач китайський зламався. Думав, загнуся тут разом з нею. Анатолію Петровичу, як у вас? Тиск?

— Усе стабільно, закінчуйте швидше.

— Ну тепер, Ігоре Миколайовичу, Горгона точно має вас до ресторану вести замість КЕКу! — весело зауважила Оксана.

Операція йшла до завершення, тим-то настрій у всіх був піднесений. Ігор лише тепер починав розуміти, з якої халепи зумів вискочити. Раптово відчув втому і навіть тремор у руках.

Вадим, вже вдягнений у стерильне, став до столу, зазираючи до рани.

— Ну, ти молодець, — промовив він. — Заради кого так старався — мами чи доці?

— Заради себе, — похмуро промовив Ігор, відчуваючи, як посилюється стан дискомфорту. — Вадиме Борисовичу, прошу, перевірте живіт свіжим досвідченим оком. Може де що лишилося. Гною повно було. Та й зашиєте ви краще. Чув, що ви якийсь секретний косметичний шов знаєте, то вже покажіть нам, не жміться.

Махнувши рукою, Вадим став на місце оперуючого.

Незважаючи на те, що в операційній ситуація давно вже розрядилася, напруга за її межами дедалі зростала. Костогриз нервово ходив коридором, Полянська курила крізь відчинене вікно у порожній палаті, а військком сидів з виглядом настільки розгубленим, що аж ніяк не личив військовому.

— Ну що, Вадиме Борисовичу? — кинулася вона до Лужного, який з’явився першим у дверях оперблока.

— Сказати, що усе позаду, на жаль, не можу, — зітхнув той. — Все ж таки обширний перитоніт. Але зроблено усе, що належить у таких випадках. І на даний момент стан вашої доньки цілком задовільний. А докладніше вам розповість Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — не зрозуміла вона.

— Він оперував, — пояснив Лужний.

— Що?! — вигукнула Полянська. — Ви хочете сказати, що мою доньку оперував Цекало?

Вона обурено шукала поглядом Костогриза, який хвилин п'ятнадцять тому сповістив подружжя Полянських, що в операційній знаходиться досвідчений хірург Лужний, а отже усе під контролем.

— А що означає ваша реакція? — не зрозумів Вадим. — Усе зробив Ігор. Я прибув лише наприкінці операції. Ви подзвонили — я приїхав. Він ургентний за графіком і усе зробив як належить. У чому проблема?

Вадим також втупився поглядом у головного.

— Інно Сергіївно… — забелькотів Костогриз. — Знаєте… склалася така ситуація…

— Оленку справді оперував Цекало? І ви тут були і допустили це?

Її тон обурив головлікаря.

— Інно Сергіївно, — сказав він. — Подивіться на графік в ординаторській. Сьогодні чергує Цекало. І ви могли би передбачити, що одного дня на стіл може потрапити і ваша донька.

Сплюнувши спересердя, Костогриз покрокував до виходу.

Вона стояла, безпорадно розвівши руки, коли двері операційної знову відчинилися і Оксана вивезла каталку, на якій лежала Оленка.

— Егей, дівчино! — голосно промовив Дольний. — Розплющ очі й скажи матусі, що жива і майже здорова! Бо вона ніяк повірити не може.

Оленка розплющила очі, намагаючись посміхнутися.

Витиснута, наче лимон, подіями скаженої ночі, Полянська присіла на п’ять хвилин у кабінеті зібратися з думками. Хвороба Оленки і так вибила її з колії, та як на зло, ще й приїхала комісія з перевірки видачі листків непрацездатності. Голова комісії увійшла, ввічливо постукавши, і, всівшись навпроти, промовила.

— Інно Сергіївно, нашу роботу завершено. Усі претензії буде висловлено у довідці, яку вам пришлють поштою.

— Скажіть хоч приблизно, до чого готуватися, — попросила Полянська. — Сподіваюсь, кричущих порушень ви не знайшли?

— Чого ж, є. Ось, наприклад, лікар ваш видав листок непрацездатності у лютому. Хворий лікувався у неврологічному відділенні. Читайте, що пише ваш лікар в останньому щоденнику. Читайте! «Скарг не висловлює»! І далі описує його як здорову людину.

— А як же має бути? — остовпіла Полянська. — Хворий вилікуваний. Здоровий. Того й виписуємо до праці.

— Це ви так думаєте? — обурилася чиновниця. — Якщо він здоровий, то повинен працювати на своєму місці, а не лежати у лікарні. Ваш доктор добу тримав у лікарні здорову людину! А держава платила йому зарплату дурно, в той час, як людина мала працювати! Ви хіба не знаєте, що зараз кожну копійку рахують?

— Ніхто раніше не пред’являв претензій такого роду, — знітилася Полянська. — Лікар наш грамотно пролікував хворого, а виписав, коли той став працездатним…

— Лікував може й грамотно, а написав безграмотно, — відрубала голова комісії. — І наступного разу, коли виписуєте хворих, відмічайте у останніх щоденниках, що є скарги і описуйте ознаки хвороби, щоб не потрапляти у ситуацію, яка тепер чекає на вашого лікаря.

— А що на нього чекає? — не зрозуміла Полянська.

— Вирахують денний заробіток цього пацієнта із зарплати, що ж іще…

«Ну, вирахуйте», — подумала вона. — «Мусите ж із чогось жити»…

Голова боліла дедалі сильніше. Покопирсавшись у сумці, вона знайшла пігулку і проковтнула, запивши водою. До біса все! Головне, щоб Оленка одужала.

— Ось так іноді буває у нашому житті, — промовив головлікар, налягаючи грудьми на стіл, за яким раніше працював Гайда. — Я його розумію. Він заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І нехай ще сто років живе і нас на ювілеї кличе. А ми мусимо працювати. То ж прошу любити й вітати Вадима Борисовича. Найбільш досвідчений з тих, хто тут працює. Людина у нас нова, але з’явилася, як кажуть, у потрібний момент і в належному місці. Виконуйте