Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Двері ординаторської зачинилися за Костогризом.

— Гаразд, давайте працювати, — ніяково промовив Лужний. — Я, відверто кажучи, не розраховував. Але разом, гадаю, упораємось. Ігоре Миколайовичу, Полянську з реанімації переводять — іди займайся. Зараз це в нас пацієнтка номер один.

— Що ви, Вадиме Борисовичу, Інна Сергіївна з’їсть вас за таке рішення, — знизав плечима Цекало.

— Це що — перше порушення субординації? — спитав Вадим.

— Просто порада, Вадиме Борисовичу, — встряг Хижняк. — Побачите, Горгона за п’ять хвилин прилетить і їстиме вас поїдом.

— Гаразд, сам займуся, — погодився Вадим.

Молоді хірурги вийшли, і Лужний залишився удвох зі Щербою.

— Ну а мені, вочевидь, час взагалі забиратися на хрін, — немов би до стіни промовив той.

— Тобі час припинити банячити і почати думати про своє ставлення до життя та колег, — у тон йому відповів Лужний.

— Моє ставлення до життя — це не ваша компетенція, пане виконуючий обов’язки, — заперечив Щерба.

Полянська влетіла в ординаторську з розгону.

— Вадиме Борисовичу, я тут замоталася зранку! Пробачте. Сподіваюся, ви особисто наглянете за Оленкою?

— Взагалі-то я хотів доручити це Ігорю Миколайовичу, але він категорично відмовився.

— Цекалові?! Навіщо?

— Ну він же її оперував, — пояснив їй Вадим.

— То невже потрібно, щоб він ще її й лікував?

— Інно Сергіївно, — намагаючись зберігати спокій, відповів Лужний. — Я у вас людина нова і деяких моментів ще не відчуваю. Але з упевненістю можу вам сказати, що так не можна. Ні, ви можете мати власну думку про лікаря Цекала, не буду вас переконувати. Але є якесь поняття лікарської етики. Ви самі послухайте, що ви кажете. І є поняття людської вдячності. Я був там і все бачив. Саме Ігор Миколайович без перебільшення врятував вашу доньку. Ще й створив собі незручності під час операції, аби не скалічити їй живота великим розрізом, який належало б робити за всіма інструкціями. Не упевнений, що я вчинив би так само. Я сам буду її лікувати, але ваше ставлення до колеги мені неприємне.

Узявши теку з історіями хвороб, Вадим пішов до виходу з ординаторської, але почув навздогін:

— А чому ви кажете, що Ігор Миколайович сам відмовився?

— Тому що передбачав вашу реакцію. Гадаю, у подібній ситуації відмовилися б і ви.

Сидячи на краю ліжка Ольги, Щерба мовчки й зосереджено крутив гайки на скобах, в які була закута її нога. Спроби журналістки розговорити мовчазного лікаря зазнали фіаско, і вона лежала, іноді кривлячись, коли Андрій робив занадто різкі рухи.

— Ну, слава Богу… — похмуро вимовив Щерба, уздрівши Вересюка, який відчиняв двері, кілька разів постукавши для проформи по одвірку. — Прийшов нарешті. У пацієнтки тут мовна діарея. А це вже ваша парафія, лікарю.

Швидко потиснувши його руку, Андрій мугикнув щось іще і, зачепивши плечем одвірок, делікатно зачинив за собою двері.

— Хочеш анекдот? Наш, лікарняний, — Вересюк поклав на столик морозиво. — Чому у хірургії двері швидше, ніж в інших відділеннях, із ладу виходять? Щерба між одвірками не пролазить.

— Сьогодні особливо, — зауважила Ольга. — Його від поганого настрою розігнало ще більше. Ведмідь.

— Як нога?

— Начебто, все гаразд. Цього разу майже не боліло, як крутив. Казав — останній раз.

— Добре, — зрадів Вересюк. — Не спіши з морозивом, щоб потім горло не лікувати. Геть крижане.

— А ти… машиною приїхав? — несподівано запитала вона.

— Так. Як ти здогадалась?

— Ну, морозиво ж тверде, а магазин поряд з лікарнею вже зачинений.

— Справді, — погодився Вересюк. — А чому ти про машину питаєш?

— Навіть не знаю чи зручно, — нерішуче почала вона.

— Кажи, зручно.

— Хотіла попросити про маленьку прогулянку. Стіни ці вже набридли, а на дворі гарна погода… Хіба не можна куди-небудь проїхатись, бодай на кілька хвилин?

Вмовляти довго не довелося, і зробивши нашвидкуруч макіяж, спираючись на плечі Вересюка і Жені, на одній нозі пацієнтка поскакала до виходу.

Машина виїхала з території.

— Може Андрію Івановичу треба було сказати? — згадала Ольга, коли вони розташувалися в альтанці придорожнього ресторанчика, до якої Вересюк під’їхав упритул.

— Ти ж не сама і не назавжди, — махнув рукою той. — Один його пацієнт отак-от в апараті за тиждень після операції сів на машину і поїхав.

— Що — справді? — не повірила журналістка. — Дякую тобі, Володю. Навіть у кращих мріях не уявляла, що можна отак увечері опинитися поза межами палати… Життя триває.

Принесли страви і вино.

— Ну, а їздити, на відміну від того Щербиного пацієнта, я тепер, напевно, боятимуся, — сумно промовила вона. — Як згадаю — страшно. Щовечора перед очима крутиться нав’язлива картина.

— Чого ж ти мовчала? — здивувався лікар. — Цьому можна зарадити.

— Справді? І як це зробити?

— Ну, насамперед, не тримати у собі. Один із принципів сучасного психоаналізу. Треба дати вихід негативу, все розповісти. Але, зрозуміло, не будь-кому. Лише людям, яким довіряєш, яким не байдужа, тим, кому можна відкрити все, не криючись.

П’ючи вино маленькими ковтками, Ольга довго наважувалася, а він терпляче чекав. Зрештою, психоаналіз таки відбувся.

Того пізнього вечора їй хотілося кидатися на всіх підряд. Так відверто її ще ніколи не ставили на місце, так сильно давно не принижували. І коли б це були високі посадовці чи олігархи, від яких наперед знаєш, чого чекати, це сприймалося б не так болісно. Те, що на цих задвірках люди продемонстрували гідність і волю, виявилося для неї повною несподіванкою. Коли її з ганьбою виставили геть, вона кинулася у першу-ліпшу забігайлівку і випила трохи коньяку, аби заспокоїтися.

Можливо, усе склалося б інакше і її одразу ж потягло б на нові спроби отримання сатисфакції, але несподівано з’явилися люди, через яких вона і потрапила в неприємну ситуацію. Більш того, вони повелися не найкращим чином.

— Мені ж цей репортаж замовили… — зізналася Ольга. — Тільки я не хочу, щоб хтось із ваших знав.

— Не хвилюйся, — він взяв її за руку. — Розповідай.

— Мене розшукали після скандалу в обласній лікарні. Там була неприємна історія — постраждав хлопець. А батьки зчинили галас, почали писати в усі можливі інстанції. Я взяла їхній бік. Так сталося, що і сама буквально перед тими подіями постраждала від неналежного ставлення в одній лікарні, коли захворіла мама. Була заведена до краю.

— Негативні явища є у будь-якій галузі і у будь-якому закладі, але не можна стригти всіх під одну гребінку.

— Розумію, — погодилася Ольга. — А тоді склалося саме так. Не знаю, що там у них насправді відбулося, що спричинило втрату хлопцем ноги. Але крайньою лишилася я. Тим, хто займався його лікуванням, вдалося довести свою правоту, а моє негативне ставлення до лікарів лише посилилось. От тоді й з’явилися ті двоє.