Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Крики. Паніка. Кров на підлозі.

Я не пам’ятаю, як ми вибігли з клубу. Все, що бачу – Артем, бездиханний, у руках лікарів.

Його обличчя бліде. Губи посиніли.

— Він ще дихає?!! — мій голос тремтить, але мені ніхто не відповідає.

Ярослав стоїть поруч, стискаючи голову руками.

— Чорт! Чорт! Тільки не це...

Сирена швидкої ріже повітря.

Я їду разом із ними. Холодні пальці стискають його руку.

— Ти ж сильний…

Але він не реагує.

У лікарні – очікування, що здається вічністю.

Ярослав ходить коридором, мов лев у клітці.

Я сиджу, втиснувшись у жорстке крісло, і намагаюся не задихнутися від страху.

Лікарі мовчать.

Години минають.

— Чому так довго?! — мій голос зривається.

— Він в реанімації. Важкий стан. Ми робимо все можливе.

Біль, злість, безсилля…

Я більше не можу чекати.

Витягаю телефон, відкриваю чернетку статті.

Флешка в руках.

Я більше не мовчатиму.

Я більше не чекатиму.

Клуб повинен зникнути.

Я натискаю "Опублікувати".