Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

не відчуваєш до них нічого, крім ненависті, ненависті прямої, контактної, від якої, думаю, їхні душі по той бік брами тяжко виють і б’ються одна об одну. Насправді її появу, появу цієї ненависті, легко було передбачити ще тоді – п’ятнадцять років тому, на початку дев’яностих, на всіх тих концертах із роздовбаною апаратурою, на всіх тих хатах, по всіх тих кутках і норах, по яких, нібито, залягала потужна харківська контркультура, харківська рок-школа, і з яких вона, у більшості своїй, так і не вибралася. Коли ти в сімнадцять років зустрічаєшся з апостолами й тягаєшся за ними з однієї таємної вечері на іншу, з одного гастроному до наступного, ти вже не пробачиш їм ні їхнього старіння, ні їхньої, цілком природньої, утоми, ти будеш вимагати від них, аби вони до кінця лишалися з тобою і стояли на тому самому розпеченому вугіллі, на якому стоїш ти сам, ти будеш уважати за необхідне щоразу нагадувати їм – я пішов за вами, пам’ятаєте, тоді, коли ви стояли й пили своє вино, зранку, п’ятнадцять років тому, я пішов за вами, хоча мені було лише сімнадцять, а ви вже мали своїх дітей, я повірив вам, коли ви сказали, що існує протяг, який можна відчути, якщо стати в потрібному місці, якщо триматися свого рок-н-ролу, я не міг не повірити вам, коли ви розповідали про зворотній бік життя, про чорне густе повітря, наповнене тополиним пухом і шумом рваних динаміків, я хотів вам вірити, і я вам вірив, і тому не смійте тепер відмовлятися від усього сказаного, не смійте падати на сірі панелі, я просто не дозволю вам відійти вбік і залишити мене самого, на цьому розпеченому вугіллі, на яке ви мене завели своїми йобаними апостольськими посланнями, уставайте, уставайте й лишайтеся разом зі мною, навіть не думайте уникнути цього вогню, навіть не мрійте, суки, що я залишу вас у спокої, до кінця свого, блядь, життя, до того часу, коли вогонь повністю зжере моє серце й мої легені, я буду розбивати ваші нирки своїми старими кедами, я вас дістану у ваших могилах, до яких ви так швидко й так легко сховалися, я витягну вас із ваших ям і склепів і стану тягати запиленими вулицями Харкова ваші мертві тіла, я нестиму на спині кожного з вас, ніби свій хрест, тому що мені не залишилося в цьому житті нічого, крім ваших мертвих туш, крім вашого апостольського гною на моїх пальцях, крім цього розпеченого вугілля під ногами, про яке ви, блядь, нічого не говорили, про існування якого ви забули мене попередити, ні словом про яке не обмовилися, жодним словом, жодним, блядь, натяком!

Я ніколи не міг по-справжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, які відбувалися навколо мене протягом усього мого життя. Мені завжди необхідно було дистанціюватися від того, що відбувалося, мати свою фору в часі і просторі, аби подивитися на все це збоку, аби зуміти зафіксувати й запам’ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі. За цим своїм постійним намаганням запам’ятати все я втратив найголовніше – утратив свою, персональну можливість пройти крізь невидиму браму, відчути пекельний протяг, здохнути в тридцять дев’ять років, устигнувши за цей час прожити все, що можна було прожити, очевидно, свого часу мені просто не вистачило сміливості й відваги, аби піти за ними, ступати за ними крок у крок, знаходячи на мокрому піску відбитки їхніх кедів.

Усе життя мені доводиться зустрічатися з ними, натикатися на цих привидів із минулого у темних коридорах і переходах підземки, у салонах таксівок і музичних магазинах, бачити, як їх поламало життя, як їх понівечила їхня музика, як жахливо й потягано виглядають вони в цьому жорстокому справедливому житті, без апостольських косух, без хоругов і сопілок, без усього андерґраунду і рок-школи, прокручені через м’ясорубку, пропущені через труби крематоріїв, вивернуті, ніби чорна футболка, з тополиним пухом у волоссі, який їм заніс потойбічний невидимий протяг, -

наркоман Костік, колишній гітарист, котрий мріє наново зібрати свою групу, а поки що стоїть на вході до нічного клубу й не пропускає нікого без квитка, із заначкою гашу в задній кишені своїх вельветових джинсів;

божевільна дівчинка Марія, із сотнею бобінових записів, із усіма альбомами ті рекса і джетро талла, у кімнаті якої пахне котами й шаленством;

чувак із рок-клубу, котрий працює вантажником на вокзалі, а потрапивши, випадково, на джем, не може навіть налагодити гітару, ту саму, на якій він грав добрих п’ятнадцять років;

Сер, котрий несподівано помер у серпні і тепер лежить у палаці культури працівників зв’язку, спостерігаючи, як його друзі прощаються з ним і цілий день крутять для нього музику, яку він любив за життя, навіть не знаючи, чи це саме та музика, яку б він хотів почути на власних поминках, а головне – навіть не знаючи, у кого можна про це спитати. Їм просто немає чого сказати одне одному в цьому палаці культури – вони не знають, чи подобається йому музика, яку вони крутять, він, слухаючи музику, яка йому подобається, не знає, кого тут попросити, аби її нарешті вимкнули.

10. Sex Pistols. Anarchy In The UK

Півроку життя, палене м’ясо днів, проведених на площах і вулицях. По всьому лишається відчуття втіхи, почуття рівного польоту гарячою синьою порожнечею. Світлі зірки й холодні води, які супроводжують наше пересування в бік мудрості й спокою, є лише частиною того, що насправді відбувається, видимою, але неповною. Під поверхнею, під темним густим шаром зовнішнього ховаються найдрібніші, найважливіші деталі, які легко западають на дно, уникаючи твоїх дотиків. Історії, лише на перший погляд подібні одна до іншої, випадкові обличчя, які марно виганяєш із пам’яті, ніби сарану з пшеничних полів, імена, які викрикувалися в темряві, телефони, які записувалися на долоні, що з усім цим станеться потім, якщо, крім мене, вони нікому не будуть потрібні, якщо на них ніхто так і не звернув уваги, – що з ними буде потім? До кого будуть приходити ці привиди, утративши мене, чи втратять вони свою здатність з’являтися в повітрі, триматися за нього так, як вони тримаються за нього тепер? Наскільки вони залежні від нас, наскільки пов’язані з нами? Можливо, усе навпаки, можливо, це я полюю за своїми привидами, потребую щоденно їхньої присутності у своєму житті. Натомість вони можуть обходитися без мене легко, без утрат, вони давно прожили