Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

10.51

Спочатку Собаку б’ють прямо на платформі, поступово навколо них збирається натовп, інвалід устигає кудись втекти, разом зі шматками своєї ретро-машини, потім постові затягують непритомного Собаку до себе в опорпункт, приковують наручниками до лави, поливають водою з відра й починають бити по-новій, хоча користі з цього вже й мало— для Собаки так точно. Якоїсь миті, уже коли він, знову непритомний, лежить на мокрій підлозі, із його горлянки вибиваються дві втомлені форелі і, луплячи хвостами по цементній долівці, скачуть під лаву й срібно зблискують ламаною лускою.

Під вечір він таки приходить до тями, ображений ним сержант уже попускається. «Ладно,– говорить,– сука, їдь уже до свого Харкова, щоб я тебе тут не бачив, побачу— уб’ю». Вони з напарником завантажують Собаку в прохідний вечірній на Харків, попередивши провідника, щоб той не забув у Харкові скинути тіло, провідник стрьомається, але що робити, до вагона він скривавленого Собаку не пускає, виніс йому води. «На,– каже,– обмийся». Собака важко повертає розбитою головою, не зовсім розуміючи, де він і хто він. Так і сидить у тамбурі на підлозі до самого Харкова, там провідник відчиняє двері й допомагає йому спуститися вниз. Собака робить кілька кроків, але заточується й ледве втримується на ногах, потім усе ж збирається й виходить у місто. За годину він приповзає до своєї бабусі-ветерана. «О,– говорить бабуся,– Віталіку, де це ти був?»– «Нормально,– каже Собака,– усе нормально»– і падає біля холодильника.

Через два дні бабуся викликає «швидку». «О,– своєю чергою говорять лікарі,– у нього ж струс мозку, і ключиця, здається, зламана»,– вони виносять Собаче тіло на вулицю й везуть лікувати.

За кілька днів Собака приходить до тями, лікарі до нього швидко звикають, його перестає нудити, тож нібито все гаразд. Собака навіть починає підійматися з ліжка й гуляти коридором, товаришує з персоналом і взагалі йде на поправку. У суботу, коли у відділенні лишається тільки чергова сестра, Собака залазить у кабінет до заввідділенням, знаходить там спирт, аскорбінку і ще якісь таблетки й усе це вижирає тут-таки— в кабінеті заввідділенням.

Наступного ранку Собаку знаходять на підлозі в кабінеті, з рота Собаки тече слина, його починають відкачувати, а відкачавши, думають— що з цією сукою тепер робити. Лишати його в себе ображений персонал відмовляється.

Літо Собака проводить на дурці. Він швидко справніє й дичавіє, справжня тобі дика собака динго, у нього виростає густа чорна шевелюра, удень він ходить у лікарняний сад і збирає яблука. Яблука Собака приносить своїм сусідам, сам він їх не їсть, невідомо чому. Одного разу Собака зустрічає на дурці Чапая. Той іде зосереджений, у спортивних штанях і рваних кедах, і несе в руці тормозок, із якого стирчить шийка пляшки. Чапай Собаку не впізнає.

У вересні Собаку викликає лікар. «Значить, так,– каже,– Віталію Львовичу, замахалися ми вас лікувати…– якось так він йому говорить, можливо, не дослівно так, але приблизно, -…замахалися ми вас тут лікувати, так що збирайтеся».– «Куди?»– втомлено перепитує Собака. «Ну,– відповідає лікар,– вибір у вас невеликий— або сядете, щоправда ненадовго, або в стройбат».– «Я не хочу в стройбат,– каже Собака,– у мене ці, як їх,– релігійні переконання».– «Які переконання?»– не розуміє його лікар. «Релігійні,– повторює Собака.– Я мормон».– «Мормон?»– перепитує лікар. «Мормон»,– менш упевнено каже Собака. «Значить, сядете»,– підсумовує лікар. Собака вибирає збройні сили. Лікар відпускає його назад у палату, думаючи, як усе-таки погано пахне з рота в цього хворого.

Більше я його не бачив.

Епілог № 2

11.15

– Це ваш друг?

– Друг.

– Хороший хлопець. Шкода його.

– Шкода,– кажу.– А що ми могли?

– Я нічого не кажу. Просто кажу— шкода.

– Може, вони його відпустять?

– Може. Може, і відпустять,– говорить тітка й замовкає. Вона їде з нами ще від кінцевої, теж чекала на вокзалі дві години, тепер ось сидить навпроти й говорить.

– Беріть,– несподівано каже вона й дістає зі своєї безрозмірної торби гумову грілку.

– Що це?– питаюсь.

– Спирт.

– Що— справжній спирт?

– Так. Чистий.

– А звідки він у вас?

– З Польщі привезла.

– З Польщі?

– Так. Їздила,– розповідає тітка,– товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.

– Та ладно,– кажу,– не треба.

– Беріть-беріть,– каже тітка й відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.

Я беру грілку й показую Васі, мовляв, що: «Бахнемо за упокій Собачої душі? Усе-таки не врятували товариша-антисеміта».– «Бахнемо-бахнемо»,– погоджується Вася і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку й надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую грілку, і ми починаємо пити.

11.45

– Тут є сортир?

– Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крана немає.

– Мені треба вийти.

– Спробуй на ходу.

– Ти що— не розумієш? Мені треба вийти!

– Усе я розумію. Що ти кричиш?

– Коли наступна зупинка?

– Звідки я знаю?– кажу я Васі.– Я тут уперше і, сподіваюся, востаннє їду.

– Зупинка буде хвилин за двадцять,– говорить наша знайома-контрабандистка.– Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш,– сміється вона.

– Чуєш?– кажу я Васі.– Не встигнеш. Так що давай— іди в тамбур.

– Я не можу в тамбурі,– каже Вася.

– Чому?

– Не можу. Розумієш?

– Ні.

– Я так не можу.

– Ну, почекай,– кажу.

– І чекати не можу.

– Перестань,– кажу.

– Ти що— не розумієш?– тільки й повторює Вася.

2.05

– Усе, я виходжу.

– Почекай,– кажу.– Тут їхати— п’ятнадцять хвилин залишилося. Потерпи.

– Ні,– каже Вася.

– Та перестань,– кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив.– Там же Карбюратор.

– Я виходжу,– каже Вася.

– Козел ти,– кажу.

– Сам козел,– відповідає Вася й виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.

2.15

– Коли буде наступний на Вузлову?

– О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він у «Хіміку» зупиняється.

–