Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Два тата

          В суботу не витримую і вимагаю адресу частини. В принципі за районом розташування, який Андрій називав, і виглядом будівлі зсередини, що побачила на відео, я вже здогадалася, де це. Я там колись, у дитинстві, була. Це була лікарня. І чомусь я це згадала. Мама колись мене туди возила. Чоловіку лишилося тільки підтвердити мою здогадку і очікувати, коли зателефоную, що ми вже поруч.

       Домовляємось, що прийдемо до воріт частини його провідати з малим і принесемо домашньої їжі та улюблених йогуртів в допомогу травленню. 

      Володимир досить лінивий останнім часом щодо піших прогулянок, але до Андрія біжить з радістю частину шляху, бо на дорозі аварія і рух транспорту зупинено на деякий час. 

       Хлопці, що чергують на вході, звісно цікавляться, хто і до кого. Але ж всі живі люди і не випустити на десять хвилин людину до жінки з дитиною не змогли б. Кожен з них мріє, щоб так само прийшли і до нього. Андрій одразу підхоплює Володимира на руки і кружляє в повітрі. Не можу на них надивитись  — такі щасливі обоє цій короткій зустрічі. Не випускаючи малого, зростом в метр сорок, з рук, обіймає й цілує мене. На ньому військова форма, але якась сіра, незвична.

— Це американського зразка, — пояснює, — в мене і інша є.

      Хвилини летять непомітно і невдовзі його вже треба відпускати. Віддаю пакет із харчами і прощаємось. Сподіваючись, що наступна зустріч буде не така коротка і вдома. На інший кінець міста приїхали заради цих десяти хвилин.

— Ну як ти, сину? Не шкодуєш, що зі мною поїхав?

— Ні! — Впевнено вигукує малий.

— Варто було пішки йти?

— Точно варто! — Підтверджує.

         І в цей момент лунає дзвінок телефону, мелодія якого сповіщає, що це саме його батько. Якось незвично після його тривалої, з весни, відсутності, що він цікавиться, де це ми.

— Гуляємо, — ухиляюсь від конкретної відповіді, бо ми саме йдемо вечірньою вулицею до зупинки.

— Де це гуляєте? — І з чого б то така цікавість, дивуюсь.

—  Зараз незручно, я потім розповім, вдома.

      Ловлю першу маршрутку, бо в цьому районі перебувати довго немає жодного бажання, він не з найкращих. Вона їде до вокзалу, там пересядемо на іншу до себе. Але, виявляється, одна щойно поїхала, а інша за півгодини аж. Спускаємось у метро, щоб перейти на Старомостову площу і зловити щось інше. І от тут обстановка сама нагадує, що сьогодні День міста, і саме на станції метро "Вокзальна" концерт групи "Казка". Не люблю я подібні масові заходи і давно не відвідую. Та й, чесно кажучи, уявлення не маю, що то за група. Але син ще ніколи не був у метро, воно ж у нас найкоротше. Тож влаштовуємо екскурсію з катанням на ескалаторі, відвідуванням концерту. Ескалатор та світло-лазерний супровід подобається хлопцю найбільше. Натовп теж не дуже. Тож за півгодини повертаємось на свою маршрутку, і нарешті втомлені, але задоволені опиняємось вдома. Прогулянка виникла сама собою, брехати точно не доведеться, хоч я і не стала б. Я, звісно, зробила там чимало фоток і навіть зняла кілька відео.

— Відправити фото татові? — Запитую  сина, переступивши поріг, — ті, що з метро.

— Так ті, що з Андрієм не треба. Не хочу, щоб він засмучувався, що він тепер не єдиний мій тато.

          Сміюсь, розуміючи, що син мене сьогодні просто шокує. Частина фоток летить його батькові, а ще більше — Андрію, разом з останньою цитатою Володимира. Може тепер йому тепліше буде і в тій казармі.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot