Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Усе йшло спокійно, аж поки Віка не вирішила проїхатись галопом через широку лісову галявину.

Щойно вона пришпорила коня, як той раптом пронизливо заіржав і рвонув з місця, мов шалений. Його рухи стали дикими й безладними — він не вибирав дороги й відчайдушно намагався скинути вершницю.

Віка миттєво зрозуміла — коневі боляче, щось його злякало або вкололо.

Але часу розбиратися не було.

Тварина летіла вперед, мов ураган, гілки хльостали по обличчю, тілу, збивали подих. Повітря свистіло у вухах.

Дівчина щосили вчепилася в поводи, стиснула ногами боки, але це лише посилило паніку коня.

«Це закінчиться погано...» — зрозуміла вона. — «Не втриматися довго. А він не зупиниться, поки не вб’ється… разом зі мною!»

Єдиний шанс урятуватись — негайно перетворитися на кішку й зіскочити на ходу. Впасти на чотири лапи — її тіло це вміє.

Цього разу організм, ніби відчувши небезпеку, миттєво зреагував, і Віка швидко перетворилася на кішку.

Обравши найменш вкрите деревами місце, вона стрімко стрибнула вниз. Політ виявився вдалим: м'яка лісова трава прийняла її легке тіло, мов подушка. Навколо панувала вечірня тиша, лише десь у гіллі потріскував вітерець, торкаючи верхівки дерев.

Кінь, що щойно летів, як вітер, несподівано зупинився за кілька метрів. Кішечка підбігла до нього, елегантно перебираючи лапками.

— Ти чого мчав, як скажений? — запитала вона зло. — Я трохи не померла від страху!

Питання було радше риторичним, але відповідь надійшла:

— Боляче! — пролунав неочікувано чіткий голос коня.

— Тобі було боляче? — перепитала кішка, сівши на задні лапи. — А зараз?

— Ні, — мотнув головою кінь.

Це було дивно. Здогад блиснув у голові Віки, і вона повернула собі людську подобу.

Щойно підвелася, кінь різко шарахнувся назад, як від джерела болю.

— Не бійся, все добре, — намагалася заспокоїти тварину дівчина, проте кінь лише нервово відступав назад.

Зрозумівши, що він більше не розуміє її, Вікторія знову перетворилася на кішку. Очі трохи затуманились, світ навколо закрутився, але за мить стабілізувався, і знайомий голос пролунала:

— Не бійся! Людина допоможе. Не тікай, добре?

Кінь кивнув.

Перетворення минуло не безслідно. Відчуття, наче після довгої хвороби, слабкість і легка нудота змусили її посидіти трохи на прохолодній траві. Над головою шелестіло листя, у повітрі витав терпкий запах моху й деревної кори.

Коли сили повернулись, Віка піднялась і підійшла до коня. Той стояв смирно. Піднявши сідло, вона обережно провела рукою під ним. І знайшла те, що шукала.

Під сідлом було заховано декілька коротких металевих шипів. Від дотику до них пальці Віки вкрилися червоною вологою. Кров.

— Як же хочеться провчити цю паскудну коханку, — злісно прошипіла Мороз, стискаючи закривавлені шипи.

У неї не було жодного сумніву щодо того, хто це зробив.

Раптом лісову тишу порушив шум кроків. Хтось наближався. Віка швидко оцінила ситуацію, опустилася на землю й прикинулась непритомною.

Не встигла вона як слід влаштуватися, як із гущавини виїхали двоє ельфів — ті самі, яких Темний Володар відправив супроводжувати її.

— Вона впала? — перепитав один із них.

— Схоже, не впоралася з конем, — підтвердив другий.

— Ці людські істоти ні на що не здатні, — презирливо кинув перший. Віка мало не підвелася, щоб дати йому добрячого ляпаса, але стримала себе, чекаючи розвитку подій.

— Вона мертва чи ні? Іди, перевір!

Почувши, як ельф зіскочив із коня та прямує до неї, дівчина затамувала подих.
Холодна рука торкнулася її шиї. Хотілося відштовхнути ту доторку, немов мерзенну жабу, але довелося терпіти.

— Жива. Лише знепритомніла, — доповів ельф, прибравши руку.

«Як це — жива? — обурено подумала Віка. — Я ж дихання затримала!»

Та подальші думки були перервані розмовою між воїнами.

— Може, добити її? — несподівано запитав один. — Пан Аірвел лише подякує.
— А пані Жеолі нас іще й нагородить, — радісно підхопив другий.
— Вона ж сама впала з коня, ми тут ні до чого, — цинічно посміхнувся перший, нахиляючись до дівчини.
— Але яка гарна! Я б спершу з нею… пограв.

— Схаменися! Швидко зламай їй шию — і гайда, — гаркнув другий.

Віка вже збиралася схопитися й заверещати на все горло, коли раптом почула тупіт копит зовсім поруч.

— Стій! — вигукнув один із них. — Хтось наближається. Залиш її. Ходімо!

Але зникнути непоміченими вони не встигли — за кілька митей у просвіті між дерев з’явився сам генерал. Його силует, оточений сутінками лісу, видавав загрозу.

— Що сталося? — гаркнув Міхаель, так грізно, що навіть Віка, яка прикидалася бездиханною, здригнулася.

— Ми не знаємо, пане, — залепетав один із ельфів, низько схиливши голову, уникаючи погляду Повелителя. — Коли ми прибули, вона вже була в такому стані.
— Мабуть, не впоралася з керуванням, — додав інший, не менш тремтячим голосом.

Міхаель рішуче підійшов, опустився на одне коліно і приклав долоню до горла Вікторії. Її тіло пройняло приємне тепло — воно розливалося повільно, мов лісовий туман після дощу. Втім, вона залишалася нерухомою.

— Що ви зробили, коли побачили дружину вашого Повелителя, безпорадно лежачу на землі? — несподівано запитав Темний, і повітря навколо, здавалося, наелектризувалося, наче перед грозою.

— Ми не посміли торкатися її, — відповів один із ельфів майже пошепки.

— Не посміли? — повторив Міхаель з крижаною насмішкою.

Після короткої, але напруженої тиші, він коротко кинув:

— Забирайтеся!

Навіть Віка, яка щосили намагалася лишатися в ролі, зрозуміла: цим двом не уникнути покарання.

Ельфи не стали сперечатися — вмить заскочили на коней і щезли серед дерев.

Щойно навколо стало тихо, Міхаель нахилився до дівчини й прошепотів на вухо: