Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Слова на сторінці не стануть спадком, доки їх не прочитають.

То що, як я записую це, а історія досі триває?

***

Дорогою по напій я пережив шквал поплескувань по спині. Знайшов оазу тільки біля Джаспера Мердока, який простягнув мені келих шампанського. Він був як ті гаки, якими чіпляють винищувачі на авіаносцях. Якщо йому і здалося дивним те, що я святкував заручини сам, він був надто ввічливим, щоб це зауважити.

— Здається, ми всі вас вітаємо, — сказав він, коли я спустошив келих одним махом і плюхнувся до нього за стіл. Він неправильно зрозумів мій пригнічений стан і знову наповнив мій келих. — Друже, я розумію. Пам’ятаю, як зробив пропозицію Гаррієт. Здавалося, що марафон пробіг.

— З другого разу легше не стає, — відповів я.

— Ох. — Він не знав про мій попередній шлюб, і це також означало, що моя книга лежала на його нічному столику нерозгорнута. Він злегка почервонів, а потім сказав: — Легше за розлучення, звісно.

Я саркастично підніс келих. Шампанське йшло просто мені в голову.

— Вип’ємо за маленькі досягнення, гадаю. Ви кращий у романтиці, ніж я. Того вечора я бачив пелюстки біля дверей вашого купе. Це ж була ваша кімната, правда? Поряд із Ваєттом. Чітко ви все зробили.

— За винятком того, що у Ваєтта від цього алергія почалася, — засміявся Джаспер. — То все Гаррієт придумала. — Він зобразив її ірландський акцент: — «Прикрасимо простір».

Я уважно глянув на нього.

— Як вам це вдається?

— Що саме?

— Не сприймати все це надто серйозно.

Джаспер зітхнув.

— Ви досі про Генрі?

— Якщо скажу, що ні, ви мені повірите?

Він схилив голову на знак підтвердження.

— Зазвичай письменники кращі брехуни, ніж ви.

— Я швидко вчуся.

— Погані відгуки є частиною письменництва. Ми всі їх отримуємо. Одного разу я такий отримав, написав рецензентці. Потім одружився з нею.

— Та невже! Це була Гаррієт?

— Так, у минулому вона працювала в мистецькому журналі. — Він кивнув. — Слухайте, таємниці тут немає. Просто треба визначитися, пишете ви для того, щоб люди читали й насолоджувалися, чи щоб ваше ім’я сяяло в заголовках. От і вся різниця.

Розмова з Мейджорс надихнула мене спробувати самому проаналізувати психологічні портрети. Цей поїзд розпирало від его, жаги до схвальних відгуків і бажання лишити по собі слід, і Джаспер серед усього цього здавався надто байдужим до своєї слави. Гаррієт явно із цим не погоджувалася. Але, можливо, це була не скромність. Можливо, це була потреба. Я пригадав, як Ваєтт, який чи й всміхнувся при мені за всю цю подорож, хотів випити келих із Джаспером і відсвяткувати, і це лише зміцнило впевненість у моєму висновку.

— Легко так казати тому, чиє ім’я не фігурує на обкладинках, — відповів я.

Усмішка Джаспера зникла, і йому довелося докласти зусиль, щоб її повернути. Зрештою він пробурмотів:

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Звісно, ні. — Я підморгнув.

Я бачив, що Джаспер боровся з усвідомленням, що я все збагнув, але потім таки прийняв це.

— Тільки нікому цього не кажіть. Я серйозно. Це чогось варте лише тому, що ніхто не знає.

Це далеко не найкраще моє припущення. У Вероніки був особистий підпис на її примірнику: «Для В.!». На примірнику, який, як я знав, був придбаний у Дарвіні, на початку поїздки. Його могли підписати лише за останні три дні. Іншого пояснення не було: Еріка Метісон їхала в поїзді.

— Та ви в ударі, — сказав я. — Не дивно, що Ваєтт усміхався. Ви тут, щоб домовитися про нову угоду. Здається, ви маєте що відсвяткувати?

— Я? Так. А Гаррієт? Вона ще змінить свою думку. — Він зчитав вираз мого обличчя. — Вона, звісно, рада за мене. Але воліла б, щоб я публікувався під своїм іменем.

Я згадав, як вони сперечалися про гроші. Тепер усе стало зрозуміло: Гаррієт була розчарована тим, що він робив це лише заради грошей. Вона хотіла, щоб він зробив це для себе, і намагалася переконати його, що фінансові втрати не мають значення. Вона хотіла, щоб він був по той бік панелей, на які вони приходили глядачами.

— Але мене вже публікували під моїм ім’ям. Не так уже це й класно, як усі кажуть. І я щасливий, особливо якщо Ваєтт і далі подвоюватиме мій аванс. Іноді я думаю, що було б непогано… — Я зрозумів, що він дивиться через двір, де Гаррієт танцює в пилюці з піднятими над головою руками, погойдуючись під музику. — Але з іншого боку, у мене є важливіші речі, до яких варто прив’язати моє ім’я. — Він вказав на неї. — Вони там, і саме їх треба з нетерпінням чекати. Ми намагаємося всиновити дитину. Моє прізвище, передане цим дітям, і їхнім дітям, і так далі, — ось воно переживе будь-яку книгу.

— Так, — пробурмотів я, дивлячись на свої черевики.

Він повернувся до мене.

— Приємно хоч раз із кимось про це поговорити.

— Раз пішла така чесна розмова, гадаю, я міг би зробити те саме із Джульєтт.

— Це має бути рекорд. Ви ж заручилися двадцять хвилин тому.

— Здається, я кращий брехун, ніж ви думаєте.

— То чого, в біса, ви сидите й випиваєте тут зі мною?

Я встав.

— А це чудова думка. — Я простягнув руку й сказав із формальним акцентом: — Приємно було з вами познайомитися, пані Метісон.

Він засміявся з великим полегшенням. Його таємниця розкрита, тягар зник. Він стиснув мою руку, передражнив мою пафосність:

— Мені більше подобається Джаспер Мердок, будь ласка.

Розділ 22

Якщо вам хочеться романтичної кульмінації — щоб герой стрімголов мчав до аеропорту (плюс спробував секс у туалеті, якщо такі книжки вам заходять), — то доведеться читати Еріку Метісон. Бо не минуло й десяти хвилин, як я залишив Джаспера, а всіх пасажирів погнали до автобусів, що відвозили нас назад до «Гана». Мені повідомили, що Джульєтт уже сіла в таксі до міста. Вона не відповідала на мої дзвінки: я намагався додзвонитися до неї всю дорогу до поїзда. На платформі Аарон нервово глянув на годинник, прицмокнув і сказав:

— Вибачте, сер, вона попросила мене не повідомляти вам, куди їде. Ми вирушаємо за п’ять хвилин.

Я озирнувся платформою, сподіваючись, що Джульєтт передумає й раптово з’явиться. Помітив, що на парковці більше немає поліційних машин.

— Хтось із офіцерів доєднається до нас у