Читати книгу - "Оповіді визволителя"

А ось наряд на кухню — ні! Жодного разу за всю службу. Фарбувати паркани, мести вулиці, копати картоплю, чистити полковий сортир, — це не для майбутніх сержантів. Та ось, припустимо, побилися в казармі узбеки з грузинами, і командир полку піднімає полкову школу з наказом розняти, наваляти тим і іншим, щедрим мордобоєм зміцнити дружбу народів.

На бойову підготовку полкової школи командир полку витрачав вдвічі, а то і втричі більше боєприпасів, мотогодин і пального, ніж на підготовку звичайної роти.

Через рік вельми серйозної підготовки випускникам присвоювали звання молодших сержантів, тим, хто демонстрував найвищі результати — звання сержантів, і для продовження служби повертали в ті роти, з яких вони прийшли. Однак був у командира полкової школи крім іншого ще один привілей: най-най він мав право залишити собі. Йому багато не потрібно, але ж і у нього сержанти йдуть на дємбєль, їх доводиться кимось заміняти. Їх замінювали найкращими.

І ще деталь. У полкову школу набирали з запасом. В ході підготовки хтось може відсіятися. Причин багато, від венеричних захворювань до загибелі на полігоні. Тільки ж що робити з тими, кого підготували в полковій школі, та для кого вільних посад в полку немає? Тим присвоювали звання єфрейторів. Вони виконували роботу рядових, проте були своєрідним кадровим резервом для заповнення вакансій, які раптово утворилися.

Крім командирів стрілецьких і кулеметних відділень стрілецькому полку були потрібні приблизно стільки ж сержантів безлічі різних спеціальностей: розвідників, саперів, зв’язківців, мінометників, зенітників, командирів протитанкових і самохідних гармат. Готувати безліч невеликих груп фахівців різних профілів в масштабі стрілецьких полків було недоцільно. Їх готували не в полкових, а в дивізійних школах. Дивізійна школа дорівнювала не роті, а окремому батальйону.

В армії безліч різних професій: хіміки, медики, ремонтники, кухарі і так далі. Сержантів відносно рідкісних спеціальностей готували на армійських і окружних курсах. При цьому неухильно дотримувався наступний принцип: я, командир, вибрав перспективного солдатика, вам його віддаю в дивізійну школу або на окружні курси, ви з нього зробите сержанта і через рік мені повернете. Цей принцип змушував кожного командира вельми уважно ставитися до питання підбору майбутніх командних кадрів.

У 1959 році ця система була нещадно зруйнована. Полкові і дивізійні школи, армійські і окружні курси були ліквідовані. Замість цього ряд мотострілецьких і танкових дивізій перетворили в навчальні дивізії.

2

Через дев’ять років після розгону полкових і дивізійних шкіл я отримав призначення в 66-у гвардійську навчальну мотострілецьку дивізію Прикарпатського військового округу. В дивізії шість навчальних полків — три мотострілецьких, танковий, артилерійський, зенітно-артилерійський, і навчальні батальйони — зв’язку, саперний, медичний, транспортний та інші.

У разі різкого загострення обстановки або війни дивізія миттєво перетворювалася в бойову; крім того, зі свого складу вона виділяла так зване «ядро» — групу офіцерів для формування ще однієї дивізії, яку слід було доповнити резервістами.

Служба в навчальних дивізіях була престижною, особливо для молодших офіцерів. В лінійних частинах стеля для взводного — старший лейтенант, для ротного — капітан. У навчальних дивізіях стеля для командира навчального взводу — капітан, для командира навчальної роти і батареї — майор.

І платили нам більше, ніж командирам звичайних взводів, рот і батарей. Для всіх вищих командирів, від батальйону до дивізії, військові звання були встановлені як в звичайних частинах. Крім навчальних підрозділів і частин, дивізія мала частини і підрозділи, які навчальними не були, наприклад, окремий ракетний дивізіон. На офіцерів цих частин і підрозділів наші привілеї не поширювалися.

Потрапити в учебку на першому році офіцерської служби навіть на посаду взводного було підвищенням. Я таке підвищення отримав. Службу любив, викладався на повну. І мої товариші докладали всіх зусиль, вищі командири спуску не давали, проте за великим рахунком ми гнали брак.

Коли руку покласти на серце, то потрібно визнати: система була безглуздою. Зустрінеш давнього товариша з бойової дивізії, скажеш, де служиш, і тоскно чекаєш удару в морду. Здорово на нас ображалися.

А як вип’єш з ним по першій, як прокляте пійло осадиш огірочком, звіряй душу: чи не пробував він сам з лайна цукерки робити? Гнали до нас ешелони з Узбекистану, гнали з Азербайджану, женуть з Туркменії. Гнали, правда, і з Росії, і з України, однак тільки тих, хто не підходив за рівнем розвитку у війська урядового зв’язку КДБ, в прикордонні війська КДБ, у внутрішні війська МВС, в Ракетні війська стратегічного призначення, у флот, в авіацію, в десантуру, в Війська ППО країни. Гнали до нас за залишковим принципом.

У 1967 році термін служби в Радянській Армії був скорочений з трьох до двох років. Раніше було так: в полковій або дивізійній школі — рік підготовки після ретельного відбору. І відбір не для чужого дядька, а для своєї власної роти або батареї. І раптом — п’ять місяців підготовки без всякого відбору: цей ешелон в бойову дивізію, це будуть рядові, а цей ешелон — в навчальну дивізію, нехай з них сержантів роблять.

Кожен рік в навчальній дивізії складався з двох навчальних періодів: місяць на підготовку навчальної бази, ремонт приміщень та бойової техніки, прийом поповнення, п’ять місяців навчання і знову один місяць підготовки і п’ять місяців навчання.

Дивізія моя готувала сержантів для військ Прикарпатського військового округу, Центральної і Південної груп військ, тобто для військ Радянської Армії, які перебувають в Угорщині та Чехословаччині. Кожен набір — від 4 до 6 тисяч курсантів. У рік дивізія давала від 8 до 12 тисяч сержантів. У разі необхідності продуктивність дивізія могла підняти до 20 тисяч сержантів на рік.

Наші скоростиглі сержанти після п’яти місяців підготовки потрапляли в бойові частини, де їм доводилося командувати не тільки однолітками, а й дємбєлями, яким залишалося служити лічені місяці. Нічого хорошого від цієї системи підготовки очікувати не доводилося. Однак не нам, офіцерам навчальних дивізій, потрібно було при зустрічі морди бити, а тим, хто всю цю дурницю вигадав.

Ось і питання: а кому заважали полкові і дивізійні школи? Чому їх ліквідували, кому і навіщо знадобилися навчальні дивізії?

3

Мій доблесний 145-й гвардійський навчальний мотострілецький полк мотострілецьким був тільки за назвою. Два навчальних батальйони готували військових розвідників для розвідувальних рот мотострілецьких і танкових полків і розвідувальних батальйонів мотострілецьких і танкових дивізій. Третій навчальний батальйон готував сержантів для спецчастин охорони сховищ ядерних