Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Ви зрозумієте це раніше, ніж я сформулюю. Але спочатку хочу поставити вам одне запитання: якщо ви розумієте суть свого тягаря, як ви можете…

Простір за вікном розчахнуло від крику сирени, що довгою, тонкою лінією, наче ракета, вистрілив у небо. Якусь мить він звучав на одній ноті, потім упав, і знову продовжив здійматись, виписуючи звукові спіралі, ніби борючись за можливість дихати, нажаханий імовірністю закричати ще голосніше. То було верещання агонії, волання про допомогу, голос заводу, чиє поранене тіло плакало, намагаючись втримати свою душу.

Ріарден думав, що він кинувся до дверей тієї ж миті, коли крик сягнув його свідомості, але тут же зрозумів, що запізнюється, оскільки Франциско його випередив. Підірваний тією ж хвилею, Франциско вже мчав коридором, натиснув кнопку ліфта, але, не чекаючи на його прибуття, полетів униз сходами. Ріарден кинувся слідом, водночас стежачи за рухом ліфта догори, і на півдорозі вниз чоловіки його перехопили. Перш ніж сталева клітка припинила дрижати, зупинившись на першому поверсі, Франциско вибіг із неї й помчав назустріч крикові про допомогу. Ріарден вважав себе вправним бігуном, але йому не вдавалося наздогнати спритну постать, яка неслась крізь смуги червоного світла і темряви, постать нероби і гульвіси, яким Ріарден захоплювався і ненавидів себе за це.

Речовина, що фонтанувала з діри, розташованої на боці доменної печі, не була забарвлена червоним відблиском вогню — вона вдаряла білим сонячним сяйвом.

Вона витікала на землю, розгалужуючись на випадкові смужки. Розплавлений метал врізався у вологу пару і освітлював її, роблячи схожою на світанковий туман.

Це витікало рідке залізо, а завивання сирени свідчило про серйозні ушкодження.

Клапан завантажувального пристрою печі застряг і, відламавшись, спричинив вибух і діру в конструкції. Майстер печі лежав непритомний, ринув білий потік, поволі роблячи діру дедалі ширшою, а робітники за допомогою піску, шлангів та шамоту намагалися зупинити сяючі потічки, які поширювалися важкими, пливкими рухами, поїдаючи все на своєму шляху і перетворюючи на ядучий дим.

За кілька секунд, необхідних Ріарденові для того, щоб охопити поглядом масштаби та причини катастрофи, він побачив постать чоловіка, що раптово виникла біля печі, постать, окреслену червоним сяйвом, наче той стояв просто серед потоку; Генк спостеріг помах руки з закоченим рукавом білої сорочки, що закинула у джерело витікання металу чорний предмет. То був Франциско д’Анконія, а його достоту мистецький рух свідчив про забуте вміння, якого, наскільки знав Ріарден, сьогодні вже не навчали.

Багато років тому Ріарден працював на понурій сталеливарні у Міннесоті, де його роботою було закривати руками отвір після того, як знімали клапан, — він кидав туди кулі шамоту, щоб перекрити витік металу. Робота була небезпечна, вона забрала багато життів; якийсь час по тому завдяки винайденню гідравлічного пістолета цю функцію ліквідували; проте існували занепалі заводи, що боролися проти закриття: на них досі використовували зношене обладнання та методи роботи з минулого. Ріарден умів виконувати цю роботу; проте відтоді йому жодного разу не випадало зустрічати когось, хто так само був би цього навчений. Посеред вогняних струменів рухливої пари, навпроти доменної печі, що розпадалася, він бачив високу худу постать гульвіси, який хвацько, зі спритністю експерта, виконував цей трюк.

За мить Ріарден здер із себе пальто, схопив окуляри у першого-ліпшого робітника і приєднався до Франциско біля отвору печі. Не було часу говорити, відчувати чи дивуватися. Франциско зиркнув на нього один раз — і Ріарден побачив вимащене обличчя, чорні окуляри і широкий усміх.

Вони стояли на слизькому підвищенні з запеченого бруду, на краю білого потоку. Під ногами лютував розлам, а вони закидали глину в сліпуче сяйво, де язики вогню, схожі на газ, танцювали і плавили метал. У Ріарденовій свідомості чергувалася послідовність дій: він нахилявся, піднімав тягар, цілився і кидав його вниз, але перш ніж той досягав невидимої цілі, Генк уже знову нахилявся; свідомість скупо обмежилась зосередженістю на меті, що мало допомогти врятувати піч, та на непевній поставі — для власного порятунку. Він не усвідомлював більше нічого — тільки загальну суму радісного відчуття роботи, власної спроможності діяти, точності тіла та його підпорядкованості волі. Не маючи часу це аналізувати, просто знаючи, охоплюючи всіма своїми чуттями, оминаючи цензуру розуму, він бачив поруч чорний силует, із-за якого вистрілювали червоні промені, бачив лікті, вугласті лінії; червоні промені кружляли в клубах пари, схожі на величезні голки, вони слухалися рухів спритної, вправної, впевненої істоти, яку раніше йому завжди випадало бачити тільки у вечірньому одязі й у світлі прожекторів бальних залів.

Не було часу формулювати слова, думати, пояснювати; Ріарден знав тільки, що поруч із ним — справжній Франциско д’Анконія, саме це він відразу побачив у ньому і полюбив; це слово його не шокувало, оскільки у свідомості жодних слів не було, тільки радісне відчуття, потік енергії, що додався до його власної.

З ритму свого тіла, з палючого жару, що обпікав обличчя, з зимової ночі, що торкалася до лопаток, йому раптово склалася сутність усесвіту: миттєва відмова підкоритися катастрофі, невідпорна жага з нею боротися, тріумфальні відчуття від власної спроможності перемогти. Він був певен, що Франциско відчував те саме, що ним володів той же імпульс, що відчувати таке було правильно, для них обох правильним було перебувати тут; він ловив поглядом це спітніле обличчя, захоплене дією, і розумів, що такого задоволеного виразу він іще ніколи не бачив.

Піч височіла над ними, чорна гора, огорнута кільцями труб і пари. Здавалося, вона хекає, вивергає червоні зойки, що зависають у повітрі над заводом, — а вони намагалися не дозволити їй стекти кров’ю.

Іскри зависали над їхніми ногами, пирскали раптовими пучками просто з металу, непомічені, загасали на одязі або торкнувшись до шкіри їхніх рук. Потік котився дедалі повільніше, рваними ривками, крізь загату, що виростала за межами їхнього зору.

Усе сталося так швидко, що Ріарден зміг осягнути подію, коли вже все було закінчено.

Його свідомість закарбувала два моменти: перший — коли Генк побачив несамовитий розмах тіла Франциско, випад уперед, що продовжився траєкторією глиняної кулі, потім — раптовий, неритмічний ривок назад, який не мав успіху, конвульсивне намагання не впасти, простягнуті руки силуету, що втратив рівновагу. Генк подумав, що коли він подолає дистанцію стрибком і приземлиться на слизький та крихкий виступ, це означатиме смерть для них обох. Але тут же настав другий момент, коли він уже опинився поруч із Франциско, тримаючи його, хитаючись разом із ним між проваллям і виступом, над білою ямою, а тоді віднайшов опору і потягнув напарника назад, щільно