Читати книгу - "Остання любов президента"

— Добре, — кажу я, зупиняючи бурю з віскі у своїй склянці. — Домовся з нею, щоб вона вночі з кімнати не виходила, але по-людськи й без хамства.

— Я на відміну від... — він зітхнув, і я зрозумів кого він має на увазі, — взагалі ніколи не грублю!

Сьогодні неділя. За віконцем моєї ванної валить сніг. За снігом — Андріївська церква. Чудовий об’єкт для заспокійливої медитації.

Коля Львович пішов. Я наказав помічникові заходити до мене лише у крайньому випадку. А сам опускаю віскі на широке підвіконня. Пускаю у ванну струмінь води й під шум цього активного дзюрчання спостерігаю за снігом і куполами церкви.

Боже милосердний! Якщо ти насправді є, то такий живий пейзаж не може тобі не подобатись! От якби Майї показати цей краєвид?!

Зітхаю. Звичайно, показати було б непогано, але не з президентської ванної, де блищить чудова іспанська сантехніка, де від біде до унітаза не менше двох метрів, а до ванни навіть більше. Де така чудова чистота й стерильність кахлю, що відразу почуваєшся хірургом, який препарує мертву країну, лежачу за вікном.

Теплий подвійний вельвет банного халата лагідно гріє. Темно-синій колір мені личить, байдуже, пальто це чи халат.

Уже набралася повна ванна води. Лід у віскі розтанув. Але я сьогодні не хочу додаткового холоду. Як там вона казала? «А ля натурель?» От і я сьогодні буду приймати холодну ванну «а ля натурель», не додаючи в неї ні льоду, ні гарячої води.

Рідкий холод обпалює ноги. Я опускаюся в цей холод повільно. Занурююсь по шию. Потім занурююсь на мить із головою. Ноги не дістають до протилежного кінця ванни. Тут можна було б лежати і вдвох, обличчям до обличчя. Але з ким?

Мені раптом стає зрозуміліше відчуття, яке вже колись з’являлося у засіках моєї свідомості. Відчуття власної тваринної половинчатості й несумісності. Я маю широчезне двоспальне ліжко, на якому я сплю сам. Я маю також ванну «на двох». Я маю тут таку силу-силенну простору, який постійно підкреслює мою самоту, що я починаю сприймати цей простір як спосіб психічної дії. А коли ще до всього цього додати й Майю Володимирівну, яка живе за моєю стіною напівінкогніто, то може вийти якась жорстока східна казка.

Чого я хочу? Чого мені кортить у холоді цієї ванни? У холоді, який сповільнює мої думки, сповільнює рух крові по венах і артеріях, сповільнює, заморожує мої бажання?

Бажання? Я замислююся. Іноді в мене бувають дуже банальні бажання. Але я не в змозі їх виконати. Мені не дозволять. Президент не може піти в стриптиз-бар, щоб посидіти в теплій і приємній обстановці й подивитись на спокусливий людський фактор. Президент навіть не може зробити те, що колись мені завдавало особливого задоволення: купити для прекрасної коханої жінки квитки в Брюссель чи Париж, самому вилетіти туди на день раніше й зустріти її в аеропорту, викрасти її звідти, щоб чужа країна поринула в танок навколо нас під музику моєї пристрасті. І Париж, і Брюссель будуть завжди берегти мої таємниці. Це тут у мене немає ніяких таємниць. Вірніше, одна з них живе за стіною моєї спальні, але скільки десятків людей знають про мою таємницю, я не беруся судити.

Так, навіть принцові Чарльзу було важко зустрічатися з Каміллою Паркер-Боллз, поки була жива Діана. Але в мене не було й немає Діани. Принаймні, немає вже давно. І я нічого не можу. Я не можу піти у звичайне кафе, ресторан, навіть у булочну, чорт забирай! Кафе, ресторан і булочна самі приходять сюди, але я ж їх не бачу. Я взагалі людей майже не бачу. Тільки своїх телепнів, затверджених і допущенних у замкнутий президентський простір Колею Львовичем! I сміх, і гріх.

Я випиваю віскі. Вибираюся зі своєї ванни прохолодної самотності. Накидаю халат на мокре тіло і знову підходжу до вікна. Під підвіконням — потужна батарея. Тепло проходить крізь подвійний вельветовий халат, а потім проникає попід шкіру.

Надворі йде лапатий сніг. Незабаром упадуть сутінки.

— Гей, — гукаю я помічникові.

За спиною долинають його швидкі кроки.

— Скажи Майї Володимирівні, щоб через півгодини прийшла на вечерю! Зрозумів?

— Слухаюсь! — відповідає помічник. — А чим годувати?

— Це твої проблеми, чим. Головне, щоб було смачно!

82

Київ. Травень 1985 року.

Ой, як цікаво! Виявляється, що не так уже й просто розірвати родинні стосунки, щоб дозволили емігрувати! ВВІР цілісінький місяць мусолив заяву Давида Ісааковича, яку заочно завірив нотаріус — однокласник і приятель Мириної мами, Лариси Вадимівни. I от, виявляється, що самої заяви не досить. Адже не може чоловік просто так собі взяти й відмовитися від власної жінки й дочки, а надто коли він перебуває у законному шлюбі з дружиною.

— Ви мусите розлучитися! — сказали Ларисі Вадимівні у ВВІРі.

— Та я з ним вже десять років не живу разом! — намагалася щось довести Мирина мати.

— Але за документами він ваш чоловік.

Мама й Мира покликали мене на вечерю, щоб про все це розповісти.

Я їм курку в часниковому соусі й слухаю їх. Курка мені подобається, а ці розповіді — не дуже. Вони й самі зараз більше схожі на двох курок: молоду і стару.

— Я навіть не знаю, що тепер буде? — Мама Мири так важко зітхає, що її груди здіймаються мало не до підборіддя.

Вона дивно, трохи незграбно, сидить за столом. I ця шерстяна кофта ну зовсім їй не личить.

— Ні, ти їж, їж! — повертає вона мій погляд на блюдо з куркою і смаженою картоплею. — Ці угорські бройлери напрочуд соковиті! I чим їх тільки годують?!

Але після бройлерної теми у розмові знову з’являється Давид Ісаакович. Знову Мирина мама з жалем цмокає товстими губами.

— Ну що це за така важка й неможлива людина, цей Давид?! Та й у РАГСі в мене немає знайомих. А, може, вони є в Софи Абрамівни? — її погляд переходить на дочку. Але Мира лише знизує плечима.

— Ні, якби він погодився б приїхати в РАГС, усе можна було б вирішити! Ми ж тут сидимо вже на чужому!

Я зовсім не розумію, що вона має на увазі. Дивлюся на Мирину