Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Петрович мовчки зібрав свої речі – а у нього тут нічого й не було, окрім робочого одягу, все решта йому не належало. Коли повернувся до вольєра, Сірий на мить підвів голову – велика берцева кістка у траві, притиснена лапою, вже була чисто білою, напівобгризеною з обох кінців. Вовк одразу й повернувся до свого заняття, навіть вухом не повів на дзенькіт замка та засува.

Дверцята Петрович залишив прочиненими, помітна шпарка кидалася у вічі. Тепер усе. Знайде собі Сірий, чим у лісі поживитися. Чкурне в хащі, у заповідне урочище неподалік – тільки його й бачили. Не пропаде. Не зима.

Наступного дня Петрович згадав: куртка! Теплий військовий бушлат, що його один мисливець – був тут з господарем – подарував, знявши із себе. Залишився бушлат у каптьорці. Довелося йти до мисливського будиночка, куди вже не мав наміру повертатися, а як дійшов, вкляк на місці. Біля розчахнутого входу до порожнього вольєра лежав Сірий, здалеку схожий на пса. Голова на лапах, очі примружені. Почув кроки Петровича, підвів голову – й скочив на прямі лапи. Хвостом наче маятником при самій землі: туди-сюди, туди-сюди. Зрадів.

– Що ти тут робиш? – буркотнув заскочений Петрович.

Вовк усіляко демонстрував свою готовність до прийому їжі. Пострибав перед Петровичем, а тоді втнув неймовірне – забіг до вольєра й зупинився біля того місця, де завжди була його тарілка. Він чекав. Його піднесене пожвавлення зникло, вираз морди змінився. Вовк тримав людину на оці. Вовчий погляд спідлоба, добре знайомий Петровичу. Звір стежив за чоловіком, вимагав їжі від нього, той мав принести йому хоч м’ясо, хоч кості, хоч позавчорашнє вариво, будь що, аби втамувати голод.

Петрович зітхнув й попрямував до бічного входу до мисливської хатки – до підсобних приміщень, тут господарем був охоронець Степан. Той вийшов назустріч, жуючи канапку.

– О! – мовив. – Той сірий знову тут. Я ж його нагнав. Вчора стріляв у повітря, прикинь. А він нині знову тут. Кумедія! Сам за сітку ховається!

– Там десь мав бути записник, – відповів Петрович, – такий зошит із телефонами. Нехай би з того зоопарку приїхали, чи що… Забрали б Сірого. Він, бачу, не може собі дати раду на волі.

– А ти що хотів? Народжений у клітці волі не потребує, – і тут таки вже діловим тоном, – а де той записник?

– При вході в шухляді був, хіба ні?

– Не бачив. Пішли, глянемо.

З-поза сітки вовк спостерігав за людьми свинцевим недобрим поглядом.

– Що робитимеш тепер?… – не замовкав Степан, порпаючись у шухляді поміж квитанцій, ключів, олівців та іншого мотлоху. – Чи телевізор-сад-город тепер, га?

Цей зневажливий зверхній тон збурив у Петровичу вихор піднесеної злої радості. Йому раптом стало море по коліна. Якого справді дідька! Він ще не старий, щоб до телевізора приліпитися. Він може й до міста повернутися, де залишив квартиру молодшому сину. Може піти до колишніх товаришів по службі. Його ще торік кликав охороняти автостоянку друг Павло, а він, дурень, відмовився. Усе залежить від того, як ставитися до того, що втрачаєш, і чи бачиш нові можливості попереду. Як самому собі перекрити всі шляхи, тоді справді вибору немає.

– А що я собі діла не знайду? – весело озвався Петрович. – Знайду! Та й набридла мені ця прив’язка до вольєра, ось як набридла, – він провів собі ребром долоні по шиї. – Ні поїхати нікуди, ані вихідних, ані відпустки. А так хоч до доньки з’їжджу, онуків побавлю. Тепер усе! Тепер я сам собі режисер. Вільному воля. Позаздри, Степане.

– Ага, – сказав Степан, посміюючись.

Запищав його мобільник. Охоронець кинув оком на екран й змінився в обличчі: новий господар телефонує.

– Слухаю! – чітко, по-військовому озвався, навіть нахилився вперед, вислуховуючи розпорядження. – Так! Буде зроблено. Зрозуміло. Зроблю. Скажу. Попереджу. Єсть!.. Єсть!

А тоді, відключивши зв’язок, розслабився з усмішкою.

– За добру новину, Петровичу, будеш мені винен. Тебе залишають на службі, радій. Завдання таке: щоб усе тут підготував для муфлонів. А на майбутнє, це я точно знаю, сюди привезуть ще й оленів, благородного і плямистого, цілий виводок. Матимеш роботу. А ти боявся!

І Степан зареготав. Кілька днів тому Петрович його запитав, хто такий той новий господар. Яка різниця, хто новий господар, почув він у відповідь, аби платив. Петрович згадав зараз ті слова й подумав, що не відчуває радості від почутої новини. Він уже подумки прийняв цю зміну в житті, вже й спланував, що робитиме. Що зможе робити далі. Хоча й без упевненості й без жодних гарантій.

Підхопив свій бушлат, переписав із блокнота номер телефону зоопарку, так, про всяк випадок, і вийшов за поріг.

Сірий бігав уздовж вольєра, уже по цей бік сітки, ганяв нервово туди-сюди.

– Тікай звідси, – сказав йому Петрович. – Перетерпи, Сірий. Далі легше буде, чуєш? – і додав твердості у голосі: – Щоб я завтра прийшов – а тебе немає. Чув мене? Геть звідси!

І пішов не озираючись.

Порозумілися

Стара Каська не вміла нічого такого особливого, тільки розмовляти з тваринами. Це їй давалося легко. А з найважчого було засилити нитку в голку. Доводилося чекати на Петра, на його молоді очі, або на сусідську Зоньку, та щодня прибігала по козяче молоко для брата, вже й сама бабі нагадувала, просити не треба було: а нитку в голку?…

Ця мала щебетунка самими лише запитаннями розмовляла. Бабо, ви вдома? А як ви, бабо, вишиваєте, коли погано бачите?… А для чого ви крука лікували?… А покажете вашого вужа за стайнею?…

І Каська їй усе докладно пояснювала. Що вишиває, доки нитка тягнеться, а як скінчиться, тоді чекає на сина або ж на неї, свою сусідку Зоньку. Бо так теж можна вишивати, за допомогою інших. Дівчинка горда з того, що без неї діло не зробиться, але все одно допитується: а чого ви окуляри собі не купите?… Куплю, обіцяє Каська, треба перше до міста дістатися.

– А крук? – нагадує Зонька одне зі своїх запитань. І баба їй тлумачить: крук – воно ж жива істота, хоч і хижак, він теж жити хоче. І то він сам попросився до неї у дровітню, таке обтевкане ховалось у траві, що жаль бабу взяв. Між дровами й порятувався, миші там полював, воду зі старого ронделя пив, щодня свіжу, аж поки йому крило загоїлось, поки тьмяне пір’я знову набралося чорно-синього блиску.

– Як це – попросився? – дівча не залишає нез’ясованою жодної деталі.

І баба каже, що трохи розуміє мову круків. Зонька замислюється: