Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка) 📚 - Українською

Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 56
Перейти на сторінку:
може, й вона розуміє? Шкіра на її чолі береться кумедними брижами.

– А де ваш вужик живе? – спохоплюється цікава на все дівчинка.

– Ходи зі мною, як він захоче показатися – побачиш.

– А що ж він вас не слухає?

– Як десь неподалік, то може й послухати.

За стайнею Каськи – кущаві зарості бузини, а тоді рівчак з верболозом, і з тої оболоні, з мулу тих заплавних луків, має виповзти до них чорний вуж з жовтими вушками.

– Там його хатка? – щепоче дівчинка.

– Він не каже де, – стиха відмовляє Каська.

Ставить у траву бляшанку з козячим молоком і свистить. Цей свист зовсім не такий, як у хлопців, з бабиного беззубого рота вишіптуються тихі, пульсуючі звуки, вони лякають дівчинку. Каська бере її руку у свою шорстку долоню (бабина шкіра на дотик наче суха кора) – відводить дівчинку трохи вбік. І ще раз кличе свого вужа.

Минає година, не менше, так видається Зоньці, бо вже й втомилися вуха дослухатися і очі приглядатися. Аж тоді – забула й дихати – гойднувся білим деревій, клаптик землі між двома купинами випнувся гілкою й ворухнувся, подавшись вигином уперед.

Мить – і немає Зоньки-сміливиці. Лише майнула платтячком, блимнула засмаглими литками. Настрашилась.

Каська видибала з-за рогу, побачила дівчинку: та стояла, зупинившись у хвіртці, розмірковувала. Тоді тріпнула волоссячком й рішуче повернулася за молоком для брата.

Каська миє руки й, підхопивши ослінчик, маленьке відерце і пляшку з водою, йде до Білянки та Ластівки, ті пасуться в садку під яблунею, припнуті до кілків.

– Що він, вам замість пса? – чує за спиною.

Вона знає, що дівчинка запитує про вужа.

– Може, й так… – відповідає.

– А чого ви собі пса не візьмете?

Каська всідається на ослінчику, обмиває козячі дійки, прилаштовуючись доїти. Вона вперше розповідає дівчинці про те, що була в неї собака Лялька, чорно-сіра, кудлата, гарна, ходили разом по гриби, по ягоди, по трави і кіз разом пасли на узвишші край лісу. А одного разу, більше як два роки тому, ранньою весною, пішли по березовий сік – і Лялька зникла. Он у тому гайочку, Каська кивнула вбік і вгору.

– Втекла? – Зонька стояла поруч, заклавши руки за спину, дивилася, як молоко з набряклого вимені Білявки цівкає у відро.

– Втекла, – підтвердила Каська. – Гадала, що пропала в лісі, вовки роздерли абощо. Але кілько шукали, усе намарно – зникла, й по усьому. А побачила-м, уже коли перші суниці пішли.

Каська зітхає. Вона й зараз наче бачить той день. Галявину з пахучими травами, Ляльку, що мружиться до сонця, і кілька малюків біля неї, вкритих рідкою бурою шерсткою. «Лялька!» – гукає Каська. Псиця схоплюється на ноги й загрозливо гарчить. Голос у неї з жодним іншим не сплутаєш – низький, сиплий. «Лялька!» – повторює Каська й рушає вперед, аби та її пізнала. Лялька завмирає на кілька секунд, а тоді нахиляється, хапає малюка за загривок – й тягне до невидимої ями, під кореневище ялиці. Сховала всіх сімох, одне за одним, Каська порахувала. Й сама зникла.

На чергову зливу запитань від дівчинки – чого, чому, для чого, як – Каська не мала відповіді. Звідки вона могла все знати? Вона лиш не сумнівалась у тому, що це її Лялька. Вирішила, що та загуляла з якимсь приблудним псом, десь за ним повіялась, може й заблукала згодом, а народивши у лісі, не захотіла повертатись до села зі своїм потомством. Чи не змогла. Наразі іншого собаки не хочу, сказала Каська дівчинці. А там побачимо.

…Усе дрібне Касьці пливе в очах: літери в газеті, зернятка крупи. Вона намагається прочитати, що в газеті пишеться, там, де поради городникам. Син поруч кашу їсть і свариться: зуби поламати можна! Чи ви тую гречку, мамо, не перебираєте?… Він чогось постійно роздратований, як не мовчить, то буркалом бурчить і все йому не так. Касьці сяйнула думка, вона її не втримала при собі, вголос висловила: а може б, ти до вишивання взявся, сину, від того спокійніше і рукам, і голові.

Петро глипнув з-під лоба, вийшов, гримнувши дверима. Добре, що нитку засилив у голку.

Ох-хо, старість… Суцільні незручності й страхи. Каська знайшла на підлозі голку, що випала з рук, із зусиллям підвелася з колін, допомагаючи собі руками. Потріщала суглобами. Ноги тепер так швидко терпнуть й усеньке тіло робиться щодалі менш гнучким та слухняним.

А та мала Зонька, смішне дівчисько, ще й запитує: як це, бабо Касю, ноги крутить? Це як? З півсотні років промине, перш ніж це дитя зрозуміє, що воно таке.

А от і Зонька, про вовка промовка… Стоїть на порозі, спирається до одвірка. Волоссячко легке й прозоре, як пух кульбаби, і очі світлі, як вода, повіки підпухлі. Забирає з підвіконня півлітровий слоїк молока, залишає порожній – і мовчки йде. Сьогодні чогось без настрою.

Зонька подібна на Каську в дитинстві. Бабі лестить ця думка. Іноді мала приходить до Каськи та її кіз на пасовисько, піднімається на узвишшя край лісу. Стежкою. Баба усміхається, коли бачить, як мала наближається, часом зупиняючись та нахиляючись, щось там побачивши у траві.

З того узвишшя видно півсела. Каська сидить на горбочку, підклавши під себе згорнуту веретку, й роздивляється навкруж. Віддалік кладкою їде фіра з сіном, кривий Юзек нею править. Мелехи, батьки Зоньки, знову сваряться на подвір’ї, розмахуючи руками. До Гайчуків син з міста приїхав своєю торохкітливою автівкою… Але найцікавіше відбувається в небі, у траві, у лісі. Каська розмовляє з козами, ділиться з ними своїми думками. Приходить Зонька, приєднується до їхньої розмови.

Чуєте, каже Каська? Цитьте усі! Чуєте?… Це жайворонок. І всі дослухаються до висоти, до бриніння невидимої струни в повітрі. Білянка з Ластівкою голови хилять набік, їм так краще чути, але їсти не припиняють, їм хрумкотіння не заважає. А Зонька тягне шийку вгору, їй кортить побачити, вона вдивляється до сліз в очах у яскраву синь неба. Нема там нічого, звідки чути тоненький щебет. А Каська бачить, вона свого підборіддя в дзеркалі роздивитись не годна, а тріпотіння жайворонка в небі – чого ж ні? Он він, крильцями мерехтить.

– Білянка любить білу конюшину, а Ластівка – червону, – каже дівчинка. Вона вже спостерігає за козами у своїй улюбленій позі – заклавши руки за спину, а тоді присідає, щоб краще бачити, як козячі зуби траву стинають. – Вони мені самі про це сказали, – докидає довірливо.

Дівчинці хочеться бути як баба, розуміти мову кіз, круків та вужів.

– А ще

1 ... 48 49 50 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"