Читати книгу - "Смарагдова планета"

— З вами неможливо говорити, — перебив Катрич. — Нам потрібно, щоб…

— Гаразд. Я вам дістану Ріка.

Координаторство як професія виникло, можна сказати, недавно. Коли вчитель Лао відкрив сьомий рівень, ступивши на крок вище свідомості Будди — ніхто не міг передбачити, до чого це призведе, бо ніхто не знав про це. Лишень коли Лао зібрався у вічні мандри, він передав своє вчення найближчим учням. Про те, що серед них був і я, що ім’я моє не Вілларт і що дванадцятий ступінь — давно пройдений етап — знав тільки я, бо так мені було приписано.

— Люди, які не схильні до самопожертви, як правило, ніколи не підіймаються вище астрального чи ментального світів. Ті ж, хто шляхом самозречення й відмови від благ матеріального світу віддає десятки років задля освоєння шести йог, може досягти найвищого ступеня — нірвани, свідомості Будди, або шостого ступеня координатора. Він об’єднує свою окрему свідомість із свідомістю всього людства і стає всемогутнім. Він може вільно мандрувати із життя в життя, з карми в карму, не порушуючи цілісності свого «Я». Він черпає енергію космосу пригорщами і витрачає, як йому заманеться. Це велика спокуса, це непереборна спокуса навіть для того, хто десятиліттями чекав, виснажуючи плоть. І лиш той, хто долає цей щабель, хто знаходить у собі сили відмовитися від вічного блаженства, ступає далі — у світ галактичної свідомості, у світ надкосмічних енергій, у світ єдиної праенергії, де з усього зостається лише можливість необмеженого пізнання. Колись таких істот називали богами, тепер — координаторами. Важко, дуже важко повертатися до людей. Тільки той, хто триста років переписував у темній замурованій келії шістнадцять приписів учителя Лао, має право ступити на щабель вище і відтак повернутися до людей. Наступні триста років — ще один щабель. І так аж до кінця днів своїх.

Ми не вказуємо людям шляхів. Ми лиш визначаємо дороги, що ведуть до погибелі й перепиняємо їх. Ми знаходимо координати критичних точок поступу, щоб люди завчасу могли оминути їх, навіть не усвідомлюючи того.

Настав час. Замкнувши двері, я зняв одяг і вдихнув потік енергії способом, відкритим особисто мною і нікому не відомим. Виконавши кілька кат — ритуальних, чітко вивірених рухів, котрі відкривали всі заблоковані канали для доступу космічної енергії, я зламав своє тіло в освяченій, таємній позі для медитації і завмер. Завмерло тіло покійного Вілларта, позичене мною на кілька років, припинилося дихання, удари серця стали нечутними, але нуртувала свідомість, відриваючись від мозку, покидаючи тіло, щоб прорватись у вищі світи. Минувши низові форми, я одразу вийшов у ноосферу, а звідти одним стрибком у нірвану. Не можна описати її. Це досконалість — і додати не можна нічого, як нічого не можна додати до Нагірної проповіді чи Махабхарати.

Але сьогодні не до насолод. Потрібно квапитися. Сьогодні розпочинається те, чого не було від дня створення світу — війна в царині спокою і мудрості, тиші й вищої радості, правди і верховної істини.

Вже на дванадцятому рівні я спробував зловити тінь думки Ріка Аронсона. Я знав його спектр. І це вдалося мені! Його душа, розмита, розірвана суперечностями, брехнею і продажністю вже розчинялася у вселенській енергії, заражаючи її духом розпаду й тління. Зібравшись у сферу, я спіймав Ріка, огорнув пеленою сірої праматерії, стиснув його, відірвав від решти спектрів і пожбурив у чорноту двадцятого підрівня, де грішні душі, котрі ще в матеріальному світі розтратили всю свою позитивну творчу енергію на зло, крутяться повільною каруселлю в замкненому просторі, позбавленому доступу енергії та інформації. Проти такого життя і пекло — рай. Жити без жодної надії, без майбутнього і теперішнього — тільки минуле, та й те у спогадах.

Поки я орудував Ріком, довкола мене зібралася хмара енергії темного спектра, щоб припинити насильство. Врятувало мене те, що тут невідоме саме поняття насильства. Я встиг, і хмара вмить розсіялась. Знову запанували мир і спокій. Але мій спектр потемнів і втратив первісну цілісність. Я вчинив гріх, злочин, убивство, хоч і виконав свою місію — очистив велику ідею від скверни. Я чекав тисячу літ не для того, щоб повернути Ріка його ситим покровителям, а для того, щоб назавжди ізолювати його, вбити. Він продався, а це страшніше за найтяжчий гріх. Та й не один Аронсон. По дорозі назад я вишукував спектри примітивних душ платних координаторів і посилав негативний імпульс їм у подарунок. В уяві поставала далека картина, як корчаться тіла лихо-координаторів, як лунають страхітливі крики болю й жаху, руки розривають груди без повітря, охоплюють голови, наповнені вже не мозком, а кривавими драглями пошматованих нейронів. Серед них я бачу Вазова — координатора четвертого ступеня. Відтепер він тільки й зможе, що дурнувато реготати.

Тепер додому. У сирій, замурованій келії спочиває моє власне тіло — тіло каліки-монаха. Відтепер мені важкою працею й суворим постом тисячу років спокутувати зло, скоєне сьогодні. Мене чекає важка фізична праця і глузування молодших товаришів, для котрих я — напівбожевільний приблуда, пожирач недоїдків. І так доти, поки не настане пора для Очищення. Я, звичайно, міг би померти, але не маю права.

Людмила Козинець

ЧОРНА ЧАША

Фантастичне оповідання

— Докіє, Докіє! Дитя моє гірке, донечко! Що ж ти, так і будеш сидіти? Та встань же, поглянь на божий світ! Та не можна ж так…

— Докіє, Докіє! Очі виплачеш, серце викричиш, а лихові не зарадиш. Ти подумай, донечко, Галочка твоя зараз серед янголів усміхається, а на тебе подивиться — сльозами заллється. Дай же ти спокій її душечці, дай же ти спокій лихові своєму!

Докія сиділа на засланій пухнатим ліжником скрині прямо, не торкаючись стіни спиною, немов скам’яніла. Сиділа так ось вже три доби — не їла, не пила, повік не змикала. Зчорніло молоде лице Докії відтоді, як видали їй у лікарні жовту квитанцію: «За похорон сплатити в касу 5 крб». Докія стискала в руці м’ятого папірця — все, що залишилося від донечки. Днину тільки й пожила дівчинка, а потім згоріла в жару, певно, навіть не встигла зрозуміти, що народилася, що була на землі.

Тяжко каралася Докія. Все здавалося їй, що якби була поруч, вирвала б донечку у смерті, перелила б їй своє дихання. Та тільки й саму Докію чудом врятували: роди сталися важкі. Без матері немовля поховали. І без батька…

Далеко був Василь, так далеко, що боялася Докія й думкою до нього полетіти. Підстерегла його