Читати книгу - "Безкінечна війна"

— Вільям, у тебе велика проблема.

— Завтра вранці у тебе виявиться проблема побільше, доктор Діана.

— Ні, що ти, — вона слабо помахала рукою, — трохи вітамінів… глю-глюкоза, адреналін, якщо… не допоможе У-у… тебе… серйозна проблема.

— Послухай, Діана, невже ти хочеш, щоб…

— Ти повинен… повинен піти на прийом до нашого милого капрала Вальдеса. — Вальдес був чоловічим сексологом. — Він великий фахівець, він… допоможе тобі…

— Адже ми вже про це говорили, пам'ятаєш? Я хочу залишитися таким, яким я є.

— І ми теж. — Вона змахнула сльозу. Готовий битися об заклад, в ній було не менше відсотка алкоголю. — Ти ж знаєш, вони тебе прозвали Старий Збоченець. — Вона подивилася на підлогу, потім на стіну. — Старий Збоченець, ось так.

Я очікував чогось схожого. Але не так скоро.

— Ну і що? Командиру завжди приклеюють прізвисько.

— Я знаю, але ж… — Вона раптом піднялася, злегка гойднувшись. — Я перебрала. Потрібно полежати. — Вона повернулася до мене спиною і з хрускотом потяглася. Потім свиснув замок, і вона скинула з плечей куртку. Присівши на ліжко вона поплескала по ковдрі. — Іди до мене, Вільям.

— Заради бога, Діана. Це просто нечесно.

— Все чесно, — захихотіла вона. — Крім того, я лікар, мені дозволяється. Допоможи мені, будь ласка. — Виявляється, застібки ліфчика і через п'ять сторіч все так само поміщаються ззаду.

Джентльмен на моєму місці міг вступити двояко: або допоміг би їй роздягнутися і тихенько покинув кімнату, або покинув би кімнату відразу. Але я зовсім джентльмен.

На щастя, Діана занурилася в забуття раніше, ніж щось встигло відбутися. Відчуваючи себе останнім хамом, я сяк-так обмундирував її, потім підняв її на руки — о, солодка ноша! — І намірився доставити доктора в її каюту.

Але тут я зрозумів, що, якщо мене хтось помітить у коридорі, Діана стане притчею во язицех до кінця кампанії. Я викликав Чарлі, повідомив йому, що ми, мовляв, спробували трохи нашого корабельного «продукту», Діана не розрахувала сил, і попросив його допомогти доставити доктора додому.

До приходу Чарлі Діана невинно і чинно посапувала у кріслі.

Чарлі посміхнувся.

— Лікарю, зцілися сам.

Я запропонував йому пляшку, з попередженням. Він понюхав і скривився.

— Це що? Політура?

— Це приготував наш доблесний кухар. Вакуумна перегонка.

Він обережно, немов бомбу, поставив пляшку на місце.

— Скоро у нього поменшає клієнтів. Передчасна смерть від отруєння. Невже вона дійсно її пила?

— Як він зізнався, це невдала експериментальна партія. Решта партій, очевидно, вище якістю. А Діані сподобалося.

— Ну-у… — Він засміявся. — Гаразд, давай ти візьмеш її за ноги, а я за руки.

— Ні, краще ми візьмемо її під руки. Може, вона зможе йти, хоч трохи.

Діана щось буркнула, коли ми її піднімали, розплющила очі і привітала Чарлі. Потім вона заплющила очі і дозволила відтранспортувати себе в каюту. По дорозі ми нікого не зустріли, але в каюті сиділа сусідка Діани, Лаасонен, і читала.

— Ой, навіщо ж вона пила цю гидоту! — Лаасонен заклопоталася навколо подруги. — Давайте я допоможу.

Ми поклали її в ліжко. Лаасонен відкинула з обличчя Діани волосся.

— Вона сказала, що це в якості експерименту.

— Такий відданості науці я ще не зустрічав, — зауважив Чарлі. — І такого міцного шлунка.

І навіщо він це сказав?!

Потім Діана лагідно зізналася, що після першої склянки пам'ять їй відмовила. Обережно промацавши грунт, я переконався, що вона впевнена, що Чарлі був з нами з самого початку. Воно й на краще, звичайно. Але Діана, Діана, прекрасний ти мій прихований носій атавізму, якщо тільки ми повернемося на Старгейт (через сімсот років), я куплю тобі пляшку справжнього шотландського.

Ми знову залягли в резервуари для стрибка від Реш-10 до Каппа-35. Два тижні при двадцяти п'яти g. Потім чотири нудні тижні на одноразовому прискоренні.

Перевагами моєї політики «відкритих дверей» чомусь погано користувалися. Тому я мало спілкувався з солдатами — тільки на перевірках, зборах і на рідкісних лекціях. Розмовляли вони неохоче і малозрозуміло, якщо тільки не відповідали на пряме запитання.

Хоча всі вони знали англійську як рідну мову або як другу, за 450 років вона так змінилася, що я насилу розумів її. Особливо, коли говорили швидко. На щастя, вони всі були знайомі з мовою моєї епохи. Цією мовою, а швидше діалектом, ми і користувалися для комунікації.

Я згадав свого першого командира, капітана Скотта, якого ненавидів усім серцем, як і всі наші інші хлопці, і уявив, що якби він виявився ще і сексуальним збоченцем, то для спілкування з ним мені довелося б вивчити нову мову.

Ясно, що у нас були проблеми з дисципліною. Але дивно, що у нас взагалі була дисципліна. За це потрібно було дякувати Холлібоу. Нехай я її і недолюблював, але людей вона вміла тримати в руках.

Відносини між другим бойовим офіцером і її командиром служили найпопулярнішою темою наших корабельних графіті.

Від Капи-35 ми стрибнули до Сам-78, звідти — Айін-129 і, нарешті, до Сад-138. Останній стрибок покривав 140000 світлових років — очевидно, найдальший стрибок в історії земної зоряної навігації.

Час, який займав стрибок, було завжди одним і тим же, незалежно від дистанції. До речі, раніше неправильно вважали, що стрибок не займає часу взагалі, пізніше якісь складні хвильові експерименти показали, що стрибок таки триває деяку малу частку наносекунди. Всю теорію колапсарного стрибка довелося перебудовувати від фундаменту і до даху. Фізики досі сперечалися, який вигляд вона повинна тепер прийняти.

Але нас займали більш насущні проблеми, коли крейсер вискочив з поля Сад-138 на 0,75 світлової швидкості. Неможливо було сказати відразу, випередили нас тельціани чи ні. Тому ми послали вперед запрограмований зонд, який повинен був «оглянути місцевість». При виявленні чужих кораблів або інших ознак активності противника в системі він повинен був нас попередити.

Зонд полетів, ми занурилися в резервуари на три тижні, поки корабель гальмувався і виконувалися протиракетні маневри. Нічого особливого, тільки з біса важко сидіти три тижні в резервуарі — потім усі пару днів не ходили, а переміщалися, як у будинку престарілих.

У разі сигналу небезпеки ми якомога швидше перейшли б до одного g і почали б розгортати штурмовики і робоснаряди, оснащені нова-бомбами. Або ми до цього не дожили б: тельціанам вдавалося накрити корабель всього через кілька годин після входу в систему.

Нам знадобився місяць, щоб дістатися до найближчих околиць Сад-138, де зонд вже відшукав для нас підходящу планету.

Ця цікава планета розмірами поступалася Землі, але була більш щільна. І не абсолютно замерзла — частково завдяки внутрішньому теплу, а частково