Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

що настала черга представника Албанії; і хоч як швидко знову зіпнувся навшпиньки, наш Брауліо Бермудес уже прямував до королеви. Сподіваючись на диво, яке б засвідчило, що мій друг Абреу не перебільшив, наче звичайний шарлатан, цілющість свого еліксиру, я вп’явся очима в голову Бермудеса. Зізнатися, спершу я засмутився. Мабуть, у глибині душі я таки мріяв побачити в посла густу чуприну, тому відчув розчарування. Та коли придивився уважніше, то помітив, що голову його вкриває легенький пушок, і знову піднісся духом; втім, від цих думок мене відволік незвичний вираз обличчя Бермудеса. Напружений і збентежений, він нешвидко, скрадливо наближався до королеви. «От бо скромник, — промимрив я, — тюхтій». Проте вголос не відзначив цю потішну різницю між двома дійовими особами, які привертали мою увагу: Бермудесом, у якого наче зсудомило м’язи, й королевою, розслабленою, щасливою і спокійною. Як розповідають очевидці (я сам того не бачив, бо на мить опустився, щоб перепочити, з носків на ступні), зсудомлені м’язи раптом розпросталися, як пружина, і підкинули дипломата в кошачому стрибку. Далі ми стали свідками метушливої й ганебної сцени. З одного боку, патетичні й турботливі поривання захистити королеву, заспокоїти її й знову надихнути на урочистий акт, заради якого ми зібралися — всі ті зусилля, що, як спершу здалося, ні до чого не приведуть. І водночас безчестя: нашого посла виштовхують стусанами геть. Наслідки дивного інциденту можна було передбачити. Преса зарясніла взаємними звинуваченнями, яким обидва уряди прагнули покласти край, обмінюючись офіційними заявами, такими обачливими й невизначеними, що вони лише посилили недовіру. А скінчилося все сумно: одного з наших найкращих дипломатів усунули з посади.

Ми не залишилися поруч із ним у скрутну годину, яка йому судилася. Розписана до дрібниць подорож примушувала рухатись далі, де нас мали зустріти в точно визначені дні й години наукові секретарі й директори наукових товариств, пов’язаних з лабораторіями «Ермес». Наступна наша зупинка була в Парижі. Абреу залишився неабияк задоволений переговорами з представниками, не пам’ятаю якої саме місцевої установи, одначе тут нас прикро вразила донья Саломе; коли ми пішли оглянути Ейфелеву вежу, вона, пославшись на запаморочення, полишила нас. Розглядаючи Париж з висоти пташиного лету, Абреу раптом запитав у мене:

— Ти помітив, що останнім часом я чомусь її дратую?

Розмірковуючи, як їм краще допомогти, я набрався духу і зазначив:

— Ти з головою поринув у роботу, геть занедбав себе. Поруч із такою чарівною сеньйорою, як донья Саломе, не місце дідуганові. Але факт залишається фактом: винахідник знаменитого засобу проти облисіння сам лисіє. Нісенітниця! Парадокс!

Невдовзі я переконався, що мою пораду почули. Кінець тижня на березі озера Леман був казковий. Які чари вплинули, що настрій сеньйори покращився? Безперечно, не зовнішні зміни в ньому. Його голомозий череп так само ледь прикривало ріденьке волосся. Але з’явилася надія, і відчувалося, що Абреу став дбати про зовнішній вигляд. Отож донья Саломе мусила відчути втіху і задоволення.

З часом ми розуміємо, як жінка впливає на наш настрій. Навіть те, що женевці поставилися недовірливіше за голландців і французів до чудодійного еліксиру, не засмутило мого друга Абреу. Щастя заразне як хвороба. На що вже я затятий холостяк, і то відчував піднесення. Донья Саломе пишалася, як весняна квітка і з веселою поблажливістю сприймала перешкоди й незручності, яких не бракує в будь-якій подорожі. Я все більше захоплювався нею. Уперше в житті бачив я жінку справді радісну й безтурботну.

З однаковим настроєм сіли ми втрьох у Східний експрес. Можливо, в кожного були свої особисті почуття, однак різниці я не помічав. За тривалу поїздку між подружжям виникло, певно, якесь непорозуміння, що на нього я не звернув уваги. Тому був просто ошелешений наступними подіями. Всю ніч я крутився на дивані в купе, наче передчував лихо. Раз у раз вмикав світло й дивився на годинник. Кінець кінцем не витримав, підвівся, вдягнувся і подався до вагона-ресторану, сподіваючись, що вже відчинено. Ресторан не працював. Було 6.45 ранку.

Я все бачу наче зараз. Я повертався назад до купе, коли поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив вікно, визирнув і прочитав назву: «Загреб». Пероном походжали мальовничі селяни й продавці сувенірів. Серед них я раптом помітив, не повіривши власним очам, знайому постать: донью Саломе — поспіхом одягнену, що впадало у вічі, з валізою в руці. Вона прямувала до виходу з вокзалу і от-от загубилася б, якщо її не покликати. Сподіваючись, що помилився, я гукнув:

— Донья Саломе! Донья Саломе!

Вона обернулася, приклала палець до губів і знетямлено прохрипіла:

— Сил моїх більше нема!

Тоді зігнулася, наче під тягарем, і пішла далі. Незабаром вона зникла з очей.

Я хотів сплигнути з поїзда і якось повернути її назад, але завагався. Поїзд рушив. Я почувався винним, гарячково думав, як повідомити Абреу і як він це сприйме.

Він, здавалося, більше засмутився, аніж здивувався.

— Що я робитиму без неї? — бурмотів він знов і знов.

Чужа душа — темний ліс, принаймні душа Абреу для мене. Хоч він і справді був пригнічений, проте не обминав увагою інших жінок. Минуло зовсім небагато часу, як втекла донья Саломе, а він, щойно повз нас проходила якась жінка, пускав очима бісики й шепотів соромітності. Пригадую, він докинув: «Попусти моєму коневі, жодної спідниці не пропустить».

Ми недовго пробули в Стамбулі і прилетіли літаком у Багдад — місто, що сповнило мене радісних сподівань, бо ще змалку, це місто бентежило мою уяву. Зупинилися в готелі «Хайям». Консьєрж дав мені план міста, туристичні проспекти й порадив остерігатися палючого сонця. Коли ми ранком вийшли з готелю, я зауважив Абреу:

— Такої спекоти краще не потикатись нікуди до вечора. Ходімо й насамперед купимо капелюхи.

Він поглянув на годинник і заперечив:

— Я ловлю таксі, бо запізнююсь на зустріч у філію «Ермеса».

І він поїхав. Я проводжав поглядом таксі, поки воно загубилося серед безладного і барвистого мусульманського світу. Тепер цей спогад викликає в мене хвилювання. Тримаючись вузенького затінку попід будинками, я ступав наче над прірвою, коли, зрештою, побачив крамничку, з виставленими у вітрині фескою, кашкетами й колоніальним шоломом. Я придбав собі шолом. Корковий, легенький, він водночас стискав голову, наче свинцевий.

Я блукав базаром, доки стомився. В одному буклеті, що дав мені консьєрж, я вичитав, що базаром називали вулицю, якою їздили парадні карети й яку збудував відомий паша. Тепер, розмірковуючи, я доходжу висновку, що йшлося про базар у Дамаску, де я ніколи не бував.

Коли я повернувся до готелю, натомлений і зголоднілий, то побачив, що Абреу