Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.

Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:

— Тепер я піду твою доньку сватати!..

Йому причулася вітрова відповідь:

— У-у-ху-ху, прихо-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!

Пішов до сусідів і сказав:

— Я хочу побратися з вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.

Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.

— Що, хочеш шукати вітру в полі? — питали. — Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.

Ніхто не пішов з ним.

Тимофій склав свою мізерію, прив'язав торбину до патика і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.

— Як тобі віддячити за те, що ти врятував життя моїй дитині? — спитала зайчиха з-за корча.

— Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.

— О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, — відповіла зайчиха.

Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.

Вийшли з лісу, йдуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою — здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.

Тимофій розреготався.

— Що ти дієш, чоловіче? — спитав дивака.

— Зцілюю і воскрешаю дерева.

— А ти хто будеш?

— Я — Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?

— Я — Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.

– І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.

— Ходім.

Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався.

Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.

— Ти отворяй, — промовив Тимофій.

— Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, — відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.

Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.

Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.

— Чого вам, люди, треба? — спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.

Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.

— Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.

— Добре, най буде так. А тобі чого треба? — спитав Тимофія.

Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:

— Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.

Батько вітрів махнув байдуже рукою.

— Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.

Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.

— Так і так, — заговорив Тимофій, — я прийшов сватати вашу доньку.

— Ха-ха-ха! — розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло. — Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум'яні яблука і як цей віник стане виноградною лозиною, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.

Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум'яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потяглась до стелі і заблищала гронами.

Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку, що переливалася кольорами, як веселка.

Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.

Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.

— Ади, — промовив він до жандарма, — Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілку в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.

— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, — що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.

І пішли.

— Пане, — шептав корчмар дідичеві. — Тимофій збудував хату на вашій землі.

— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…

У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його, шеверногого і перконосого.

Дідич крикнув, аби привели Тимофія.

— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки Тимофій переступив поріг.

— З широкого світу.

— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.

— Ага, з того, — кепкував Тимофій.

— А мого тата не видів там?

— Як би ні? Він, пане, весь час у пеклі дрова