Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Цього Дон Кіхот уже не міг лишити поза увагою: він розняв забіяк, поклав сідло на землю, аби його всі бачили, доки не виявиться істина, й адресував оточуючим такі слова:

— Вашим милостям, звичайно, зрозуміло, наскільки бідолаха помиляється, називаючи тазиком предмет, який був, є і завше буде шоломом Мамбріна, котрий діставсь мені в чесному двобої. Що ж стосується сідла, то скажу одне: мій зброєносець спитав у мене дозволу зняти попону з коня цього боягуза.

Я і не заперечував. А чому вона обернулась на в’ючне сідло, пояснюється дуже просто: мав місце випадок чародійства, властивий лицарському буттю. Санчо, синку неси сюди шолом, щоб розвіяти можливі сумніви.

Відтак, узявши принесений тазик у руки, ідальго пафосно мовив:

— Присягаюсь лицарським орденом, до якого належу, ось той самий шолом.

— Це вже напевне, — охоче підтвердив Санчо Панса.

Розділ XLV,

у якому остаточно вирішуються сумніви щодо шолома Мамбріна

— Ну, як вам це подобається, люди добрі? — нервово облизнув губи цирульник. — Оці двоє диваків продовжують наполягати, що то не тазик для гоління, а шолом.

— Тому, хто з цим не згоден, — брязнув рукояткою меча Дон Кіхот, — я швидко доведу хибність подібного підходу, якщо він лицар, а якщо — ні, то зроблю це ще швидше.

Нашому голяреві, якому чудово була відома недоладність поведінки односельця, спало на думку розвеселити оточуючих.

— Сеньйоре цирульник, — торкнув він рукою плече колеги, — я, так би мовити, ваш співбрат за професією; займаюсь цим ремеслом уже понад двадцять років, пізнавши усі його тонкощі. У молодості ж мені довелося скуштувати солдатської каші, і, запевняю, я досі непогано тямлю в таких атрибутах, як, наприклад, шолом, забрало, інші речі, котрі мають відношення до військової справи. І от насмілюсь стверджувати, що предмет, який тримає в руках цей добродій, не лише нічим не схожий на тазик, а й відрізняється від нього, як біле від чорного або правда від брехні. Водночас не можу не зауважити, що хоча це дійсно шолом, він пошкоджений.

— Саме так, — погодився ідальго, — адже йому не вистачає забрала і нащічників.

— Згоден, — цілком серйозно констатував священик, який розгадав намір свого приятеля.

— Господи, що тут коїться? — зірвався на фальцет ошуканий цирульник. — Чи то бачено, щоб стільки поважних сеньйорів свідчили, ніби це не тазик, а шолом? Тоді, виходить, що й сідло — не сідло, а попона, як торочить цей сеньйор.

— Схоже, це сідло, — певною мірою завагався Дон Кіхот. — Втім, хто його знає.

— Сідло це чи попона, — підсумував ліценціат, — має вирішити сеньйор Дон Кіхот; у нюансах лицарства він ліпше тямить.

— Богом клянусь, — обвів поглядом присутніх кабальєро, — що в цьому замку, де я зупинявся двічі, зі мною трапилось чимало дивовижних речей, які інакше, аніж чаклунством, не поясниш. Достатньо згадати місцевого зачарованого мавра, який серйозно дошкуляв мені й Санчо. Тому я, либонь, ухилюсь від будь-яких оцінок тієї чортівні, що тут вершиться. Оскільки з шоломом і тазиком все зрозуміло, визначитися щодо попони, чи то пак сідла, раджу вашим милостям, бо проти вас, як осіб, не посвячених у лицарі, тутешні чаклуни, можливо, будуть безсилі.

— Справді, — загорівсь дон Фернандо, — це доречніше зробити нам. А я у свою чергу берусь таємно опитати охочих висловитися та оприлюдню кінцевий результат.

Ті, хто пам’ятав неодноразові випадки завихрень Дон Кіхота, відверто хихотіли, іншим же ситуація здавалася принаймні дивною. Та найбільше обурювавсь цирульник, чий тазик зазнав неймовірного перетворення на шолом Мамбріна; схоже, подібна доля також чекала його кульбаку,[83] що мала стати розкішною попоною. Незабаром дон Фернандо, зберігаючи серйозний вираз обличчя, ознайомився з думками всіх охочих приєднатись до розіграшу і голосно заявив:

— Річ у тім, шановний, що я вже стомився: кого не питаю, всі відповідають, мовляв, це не віслюче сідло, а попона для коня, та ще й вельми породистого. Отже, вгамуйтесь; хоч як вам і вашому ослу буде неприємно це визнати, але то дійсно попона.

— Та щоб мені горіти в пеклі, якщо сеньйори не помиляються! — заволав бідолашний голяр. — Щоб моя душа не постала перед Всевишнім, коли це не сідло! Людоньки, я ж не п’яний. Хочете, дихну? Може, в чому й згрішив, однак поснідати ще не встиг.

Нещасного остаточно добили слова ідальго, сказані з філософським спокоєм:

— Ну, лишається кожному взяти своє, бо давно відомо: що Господь посилає, те і святий Петро благословляє.

Раптом не витримав один із стражників:

— Якщо це тільки не жарт, то я не можу допустити, аби такі розумні люди, якими вони здаються на перший погляд, заперечували цілком очевидне. Як підказує мій життєвий досвід, справа тут нечиста, а тому ніхто у світі не змусить мене вважати, що це не тазик цирульника й не сідло віслюка.

— Може бути, що ослиці, — не без іронії вставив священик.

— Один чорт! — огризнувсь служивий. — Головне, сідло це чи не сідло, як наполягають ваші милості.

Практично зразу почулась роздратована репліка його напарника:

— Сідло, воно завжди сідло; так само, як мій батько завжди зоставатиметься моїм родителем. А хто це заперечує, той, либонь, п’яний у дим.

— Ви брешете, наче підлий мерзотник, — повів бровою Дон Кіхот.

І стиснувши списика, якого ніколи не випускав із рук, він недвозначно націливсь пройтися ним по голові нахабного типа, що ледве вивернувсь. Від удару об землю спис зігнувся, а інші стражники, бачачи, як безцеремонно обходяться з їхнім товаришем, почали кликати на допомогу Святому братству.

Корчмар, який, щоб ви знали, був членом квадрильї,[84] миттю збігав за своїми жезлом і мечем та приєднавсь до спільників; голяр, скориставшись сум’яттям, вчепився у сідло, й те саме зробив Санчо Панса; Дон Кіхот оголив зброю і шалено кинувсь до стражників; Карденьйо та юний герцог стали на бік ідальго. Священик розгублено метушився, хазяйка нестямно верещала, її донька зойкала, Маріторнес вила, Доротея знітилась, а Лусінда обмерла. Цирульник і Санчо завзято чубилися, дон Фернандо збив із ніг одного з ратників та завзято його кóпав,[85] трактирник охрип, гукаючи на поміч Святому братству — словом, увесь постоялий двір ходив ходором. Коли ця веремія сягнула межі, Дон Кіхот, якому привиділось, що він мимоволі втягнувся у чвари, котрі виникли в похідному таборі царя Аграманта,[86] оглушливо крикнув:

— Стійте! Всім мечі у піхви! Заспокойтесь! Слухати мене, якщо не хочете позбавитися життя!

Усі вклякли, а ідальго продовжував:

— Хіба не казав вам я, сеньйори, що цей замок зачаклований і що його, не виключено, населяє