Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Як не дивно, цей заклик приніс свої плоди, й учасники бійки поволі втихомирилися. В уяві ж Дон Кіхота сідло так і лишилось попоною, тазик — шоломом, а постоялий двір — замком.

Але ворог злагоди та недруг миру, відчувши себе осоромленим, зваживсь ще раз спробувати щастя і викликати новий розбрат. Якщо детальніше, то стражник, ребра якого зазнали болючих ударів чобіт дона Фернандо, раптом згадав, що серед указів про затримання злочинців, йому попадався один, котрий стосувавсь безпосередньо нашого героя. Тобто недаремно Санчо хвилювали довгі руки Святого братства, яке наказало затримати незваного визволителя каторжників. Відтак запопадливий служака, тихцем порівнявши прикмети ідальго з тими, що значилися в документі, несподівано схопив Дон Кіхота за комір і розгонисто гаркнув:

— На допомогу Святому братству! А щоб ви всі повірили, що я виконую власний обов’язок, ось прочитайте грамоту, яка велить затримати цього розбійника з великої дороги.

Священик негайно взяв указ і переконавсь, що стражник має рацію. Тоді уже всі троє слуг закону стали наполягати, аби їм видали зловмисника. Зчинився черговий шарварок із тими ж дійовими особами, де кожен доводив свою точку зору самою силою горлянки; тому галас стояв на весь двір.

— А бодай ви показилися! — сплюнув Санчо Панса. — Мабуть, правду каже мій господар щодо чаклунства в цьому замку, бо тут і години тихо не проживеш.

Дон Кіхот спочатку тільки зневажливо посміювавсь у відповідь на висунуті йому звинувачення, а потім презирливо мовив стражникам:

— Ходіть, ходіть сюди, підлі душі! Отже, розбійником з великої дороги називаєте ви того, хто дарує свободу колодникам, звільняє в’язнів, помагає знедоленим, підтримує ослаблих, виручає нужденних? О мерзенні людці! Ваш ниций розумок не здатен пізнати велич мандрівного лицарства. Ну, ще ближче, злодюги з квадрильї, які самі займаються розбоєм із благословення Святого братства. Кажіть мені: хто цей невіглас, котрий підписав указ запроторити до буцегарні такого лицаря як я? Хто він, той, який не знає, що мандрівні лицарі нікому не підлягають, що їхній закон — це їхній меч, а їхня юрисдикція — це їхня рішучість? Хто той бовдур, котрий не підозрює, що жодна дворянська грамота не дає стільки пільг і переваг, скільки одержує мандрівний лицар, вступивши до лицарського ордену? Хіба він платить податки? Хіба кравець бере з нього гроші за пошитий одяг? Хіба хазяїн замку не приймає його в себе безкоштовно? Хто з королів не сажає його за свій стіл? Яка дівчина не закохувалась у нього? І, врешті, чи був, є або буде такий мандрівний лицар, у якого не вистачило б хоробрості власноруч віддубасити чотирьохсот стражників Братства, котрі стануть йому посеред дороги?

Розділ XLVІ,

у якому йдеться про визначну пригоду зі стражниками та про великий гнів нашого доброго лицаря Дон Кіхота

Поки ідальго вправлявся у красномовності, священик переконував ратників взяти до уваги, що Дон Кіхот несповна розуму, в чому вони вже могли упевнитись, і не роздувати цієї справи. Адже якщо арештувати підозрюваного, то все одно згодом його доведеться відпускати через безумство. Старший серед них зі свого боку резонно зауважив, що не в його компетенції визначати душевну рівновагу будь-кого; він просто має виконати отриманий наказ та здійснити арешт порушника, а далі хай того хоч триста разів відпускають.

Однак ліценціату таки вдалося умовити стражників не брати на себе зайвого клопоту. Ті навіть виступили третейськими суддями між голярем і Санчо, котрі все ще осатаніло перелаювались. Згідно з ухваленим рішенням, яке задовольнило обох, хоча й не зовсім, вони обмінялися тільки сідлами, лишивши собі іншу упряж. А що стосується славнозвісного шолома Мамбріна, то священик потайки від Дон Кіхота виплатив цирульнику за таз вісім реалів. Щоправда, цей гендель[88] помітив корчмар, який знову почав вимагати, щоб ідальго сплатив до останньої ардити[89] за постій, пошкоджені бурдюки і розлите вино, інакше він не випустить з двору ні Росінанта, ні віслюка Санчо Панси. Ліценціат із доном Фернандо владнали й цю неприємність. Нарешті скрізь запанували мир та спокій часів Октавіанових.[90] Усі одностайно відносили це на рахунок словесної майстерності священика і незрівнянної щедрості молодого герцога.

А Дон Кіхот, відчувши себе вільним та позбавленим стількох проблем, котрі виникали й через Санчо, і через нього самого, вирішив, що час вже продовжити мандрівку та покінчити з великою пригодою, заради якої його викликали й обрали.

Отож він опустився на коліна перед Доротеєю, але одразу звівсь, скоряючись її велінню, і сказав:

— Народна мудрість, прекрасна сеньйоро, гласить, що завзяття — мати успіху, і ніде ця істина не виявляється так наочно, як на війні, коли швидкість і натиск плутають усі плани противника, а перемога досягається раніше, аніж той буде належним чином готовий оборонятись. Усе це я до того, благородна сеньйоро, що подальше перебування в цьому замку здається мені зайвим, а за деяких обставин і шкідливим. Бо раптом ваш кривдник завдяки своїм лазутчикам дізнався про наші плани й поспішив сховатись у якій-небудь неприступній фортеці, що її доведеться брати облогою. Тому, моя повелителько, хай випередить наше завзяття підлі його плани, і вирушаймо назустріч удачі, яка обов’язково вам посміхнеться, щойно я особисто зустрінусь з вашим ворогом.

Ідальго змовк у чеканні присуду чарівної інфанти, котра, наслідуючи витіюватий стиль Дон Кіхота, відповіла:

— Дякую вам, сеньйоре лицарю, за намір допомогти мені в моєму великому горі. Хай же волею небес здійсниться наше обопільне бажання, аби ви могли переконатись, що у світі ще є вдячні жінки! А щодо мого від’їзду, то рушаймо негайно, бо прагнення наші збігаються: розпоряджайте мною на власний розсуд; адже та, яка одного разу вже довірила вам захист своєї особи, не посміє суперечити вашим мудрим рішенням.

— З Богом! — озвавсь кабальєро. — Будь-яка затримка криє в собі небезпеку. Й оскільки небо досі не породило, а геєна[91] не бачила нікого, здатного мене налякати, сідлай, друже Санчо, Росінанта, нав’ючуй свого осла і готуй скакуна королеви, подякуємо комендантові замку та цим сеньйорам і — в путь!

Проте Санчо Панса похитав головою, зітхнувши:

— Я, ваш відданий зброєносець, не