Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Доротея моментально вкрилась сором’язливим рум’янцем: дійсно, вони з доном Фернандо потайки від стороннього ока досить часто дозволяли собі певні вольності (а Санчо якось підгледів, і йому спало на думку, що дана поведінка радше властива легковажному дівчиську, аніж королівській персоні). Тепер їй нічого було заперечити Санчо Пансі, який продовжував:

— Кажу це тому, сеньйоре, аби не виявилось, що після стількох неспокійних ночей та ще гірших днів плоди трудів наших праведних пожав той, хто милується з нею на цьому постоялому дворі. І, мабуть, мені не варто поспішати сідлати Росінанта, нав’ючувати осла й готувати гарячого скакуна — ліпше зайнятись чимось доречнішим. Як мовиться, хай кожна дівка сама стежить за своїм веретеном, а ми принаймні встигнемо поснідати.

Ох, і розлютила Дон Кіхота нахабність зброєносця! Блискаючи зіницями й затинаючись від обурення, він вигукнув:

— О недорікуватий селюче, нечемо, зухвальцю, неуку, лайливцю, обмовнику й наклепнику! Що за слова насмілився ти говорити в моїй присутності, а також у присутності цих вельможних дам, і яка дурість засіла у твоїй нерозумній довбешці? Геть звідси й не показуйся мені перед очі під страхом викликати на себе мій гнів!

Нажаханий Санчо затремтів, немов осиковий лист. Було схоже, що якби під ним розверзлась земля, то сердешний лише б зрадів. Ситуацію врятувала кмітлива Доротея, котра встигла призвичаїтися до різких змін настрою ідальго.

— Не гнівайтесь, лицарю Сумного Образу на вірного свого слугу, — сказала дівчина. — Знаючи його здоровий глузд та щиру християнську душу, важко запідозрити, щоб він з доброго дива міг би кого-небудь обмовити. Либонь, таки справді, цей замок підвладний чарам, і все, що нібито ганьбило мою честь, ваш зброєносець бачив у мареві диявольського наслання.

— Присягаюсь всемогутнім Господом нашим, — вражено скрикнув Дон Кіхот, — її величність влучила в самісіньке яблучко! Не інакше, це якась сатанинська сила утнула.

— Що правда, то правда, — зауважив дон Фернандо, — а отже, сеньйоре, вибачте свого служку й поверніть його в лоно власного фавору…

Вже цілих два дні змарнувало вишукане товариство, і як тільки було вирішено рушати, мандрівники постановили звільнити Доротею та молодого герцога від подальшого клопоту супроводжувати ідальго, бо не менш успішно це могли зробити й священик з голярем, односельці Дон Кіхота. Для початку вони найняли візника з волячою упряжкою, який саме збирався їхати в потрібному напрямку, далі змайстрували із палок і дощок щось подібне до клітки, в якій легко могла розміститись людина. Потім герцог зі своїми супутниками, а також трактирник вдягнули, виконуючи задум ліценціата, маски й нарядилися хто на що здатний, аби не бути впізнаними. Далі вони нечутно прокрались у комірчину, де відпочивав Дон Кіхот після стількох буремних подій, і всі разом накинулись на нього, зв’язавши по руках та ногах.

Тому коли несподівано потривожений ідальго прокинувся, він не мав ніякої змоги поворухнутись, а лиш розгублено зиркав на чудернацькі фігури, що тягнули його невідомо куди. Багатій уяві кабальєро негайно поверзлися привиди зачаклованого замку, котрі підступно схопили сплячого лицаря, скориставшись безпорадністю хороброго воїна. Тобто вочевидь вийшло так, як планував священик. Правда, Санчо Панса, який хоч і був недалекий від того, щоб утратити почуття реальності на лицарській ниві, швидко зметикував, що за одні ті ряджені. Втім, до часу він зберігав мовчання, ще не визначившись, як поводитися в подібній ситуації, та пасивно спостерігав, чим завершиться полонення господаря. Приголомшено мовчав і Дон Кіхот, смиренно очікуючи кінця наруги над собою, що її вінчало ув’язнення у грубо, але надійно збитій клітці.

Відтак почувся моторошний голос, який міг належати тільки цирульнику, не власнику сідла, а іншому:

— О лицарю Сумного Образу! Не хвилюйся через свій нинішній стан. Це потрібно, аби наблизити фінал пригоди, на яку тебе спонукала твоя велика мужність. Настане він, щойно лютий ламанчський лев візьме шлюб із білою тобоською голубкою і від цього неймовірного союзу на світ з’являться сміливі дитинчата, котрі успадкують чіпкі кігті безстрашного батечка. Й буде то раніше, аніж переслідувач німфи-втікачки двічі навідається до сяючих знаків у стрімкому своєму та природному русі небосхилом.

А ти, о найблагородніший і найстаранніший зброєносцю, не журись, що на твоїх очах позбавляють свободи цвіт мандрівного лицарства. Тебе невдовзі з волі Всевишнього очікує возвеличення та пошана, й не виявляться пустодзвонними завіряння доброго твого хазяїна. І обіцяю тобі від імені мудрої Брехалії, що платню свою одержиш, якщо триматимешся його аж до місця, де ви обидва зупинитесь.

Оскільки мені не дозволено законом говорити більше, рушайте з Богом, а я піду туди, куди знаю лише сам.

Дон Кіхота втішило пророцтво, бо зрозуміти сутність останнього було неважко: судилося йому одружитись з коханою Дульсінеєю Тобоською; сини ж їхні навічно звеличать Ла-Манчу. Безумовно повіривши в те, що чув власними вухами, ідальго глибоко зітхнув і заговорив:

— Хай хто б ти був — той, котрий передрік це моїй особі, — молю тебе, попроси мудрого чарівника, який опікується мною, щоб не дав мені загинути у тюрмі, в якій мене нині вивозять, доки не справдяться слова твої. А щодо Санчо я впевнений — він ні за яких обставин не кине господаря; адже якщо йому чи мені так не поталанить, що не спроможусь подарувати своєму слузі острів або щось рівноцінне, то платні мій зброєносець у будь-якому випадку, згідно з моїм таки заповітом, не втратить.

Санчо Панса шанобливо схилився й облобизав кабальєро обидві руки, бо поцілувати якусь одну він просто не міг, оскільки вони були зв’язані.

За сим привиди узяли кліть і перенесли її на хуру, запряжену волами.

Розділ XLVІІ,

в якому йдеться про те, яким дивовижним способом був зачаклований лицар Сумного Образу, та про інші знаменні події

Опинившись на возі, Дон Кіхот збентежено мовив:

— Багато вельми серйозних творів читав я про мандрівних лицарів, однак ніколи не читав, не бачив і не чув, щоб зачарованих героїв транспортували з тією повільністю, якої слід очікувати від цих лінивих та неквапливих тварин; оскільки їх завжди напрочуд легко переносили повітрям закутаними в сіру чи чорну хмару або на якійсь вогняній колісниці, або на гіпогрифі,[92] або ще на комусь, але везти волами — їй-бо! такого не пригадую. Схоже, лицарство й чародійство наших часів ідуть не тим шляхом, якого дотримувалися діди-прадіди. А може бути, якщо