Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

421
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" автора Мігель де Сервантес Сааведра. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 56
Перейти на сторінку:
я — лицар нової у світі формації, перший, хто відродив давно забуте поприще жадаючого пригод лицарства, то з’явились і нові види чаклунства, і нові способи викрадення зачарованих. Як ти гадаєш, сину Санчо?

— Щиро кажучи, не знаю, — відповів Санчо Панса, — адже я не такий начитаний, як ваша милість. Та готовий присягнутися, що тутешні привиди — аж ніяк не благочестиві католики.

— Благочестиві католики? Побійсь Бога! — заремствував ідальго. — Це ж справжні демони в облудній плоті. Доторкнись до них — переконаєшся, що тіла їхні з повітря і що це сама видимість.

— Та мацав я вже їх, сеньйоре, — шепнув Санчо. — Он той дідько, який у них за старшого, досить вгодований. Крім того, він має ще одну особливість, котра не в’яжеться з характерними ознаками дияволів; подейкують, що від усіх чортів тхне сіркою, а від цього за півмилі несе амброю.

Санчо Панса мав на увазі дона Фернандо, тіло якого, як знатного дворянина, було напахане чимось подібним.

— Це не повинно дивувати, друже, — озвавсь Дон Кіхот. — Знай же, дияволи дуже хитрі: поширюють сморід, але самі нічим не пахнуть, бо вони — химери. Коли ж тобі здається, що цей демон пахне амброю, то або ти помиливсь, або він хоче тебе обманути, щоб його не вважали нечистим.

Таку бесіду вели між собою господар і служка, тоді як дон Фернандо та Карденьйо, побоюючись, аби Санчо не розгадав їхньої оборудки, до чого той уже був зовсім близенько, надумали прискорити від’їзд, велівши корчмареві сідлати коня ідальго й нав’ючувати осла Санчо Панси.

Тим часом священик домовився зі стражниками, щоб вони провели його до селища, пообіцявши розраховуватися з ними щодня. Карденьйо закріпив зліва шкапової сідельної луки щит, справа — тазик-шолом; наказав Санчо осідлати віслюка і вести Росінанта на поводі й виставив двох озброєних аркебузами ратників по обидва боки хури.

Прощатися дружина хазяїна, її донька та Маріторнес вийшли зі скорбними мінами, наче оплакували гірку долю кабальєро.

— Не лийте сліз, добрі мої сеньйори, — глибоко зворушивсь той, — бо всі ці біди нерозлучні з тими, хто відданий лицарській справі. Якби мене не спіткали різноманітні напасті, я б не вважав себе славним мандрівним лицарем, адже з лицарями невідомими нічого й не трапляється. Ось чому таких ніхто не пам’ятає. Зі сміливцями ж — навпаки. Багато монархів і ще більше інших лицарів заздрять їхній доброчесності та відвазі, намагаючись всіляко згубити їх. Однак при цьому доброчесність являє собою настільки міцну силу, що самотужки, долаючи будь-які підступи чорної магії, здатна вийти переможцем з усіх випробувань і засяяти на землі, ніби сонце в небі. Вибачте мені, прекрасні дами, якщо чимось, звичайно ненавмисне, образив вас; та помоліться Господу, щоб він урятував із тюрми вашого покірного слугу, ув’язненого таємничим злим чаклуном. У разі ж виходу на волю ніколи не забуду милостей, якими мене удостоїли в цьому замку, і належним чином віддячу вам.

Поки Дон Кіхот виливав душу жіночій половині заїзду, священик та цирульник тиснули руки Карденьйо, донові Фернандо і його друзям, а також бажали сімейної злагоди щасливим Лусінді й Доротеї. Наостанок всі обнялись і надавали одне одному купу обіцянок, як то: переписуватися, зустрічатись у майбутньому, дружити домами тощо.

Зрештою вони сіли верхи, обидва в масках, бо не хотіли, щоб ідальго впізнав їх, і посунули услід за возом. Кавалькада рухалася таким порядком: першою скрипіла хура, якою правив сам власник; по боках виступали стражники, позаду ж плівсь Санчо Панса, ведучи на поводі Росінанта. Ще далі чимчикували мули з ліценціатом та голярем. Дон Кіхот трясся у клітці зі зв’язаними руками, витягши ноги й притулившись до решітки, покірний і сумирний, наче це була не жива людина, а кам’яна статуя.

Мовчки, нікуди не поспішаючи, здолали милі дві. Скоро валку наздогнала група з шести-семи вершників. Один із них, як виявилося пізніше — толедський канонік,[93] що подорожував у супроводі слуг, зацікавлено окинув поглядом процесію і не міг утриматись, щоб не спитати конвоїрів, чому в такий дивний спосіб везуть цього, мабуть несусвітнього, злочинця, справа якого, либонь, підлягає розгляду найвищого судового органу Святого братства.

— Хай цей кабальєро сам пояснить, — одказали стражники, — бо ми не знаємо.

Зачувши їхню бесіду, Дон Кіхот кволо мовив:

— Може, ваша милість знається на тому, що являє собою мандрівне лицарство? Якщо так, то я опишу вам свої негаразди, якщо ні — немає сенсу щось роз’яснювати.

У цей час священик і цирульник, побачивши, що хтось спілкується з їхнім підопічним, наблизились, аби в разі чого не допустити викриття їхніх хитрощів.

А канонік же на слова Дон Кіхота відповів:

— По щирості, брате, в лицарських романах я тямлю більше, аніж в елементарних основах діалектики. Отже, якщо проблема тільки у цьому, ви впевнено можете ділитися зі мною всім, чим завгодно.

— Хвала Всевишньому! — стрепенувся ідальго. — Тоді доводжу до вашого відома, сеньйоре, що їду зачаклований в цій клітці через заздрощі та каверзи злих чарівників, оскільки доброчесність більше цькують нечестивці, аніж люблять святі.

Я — мандрівний лицар, кому судилось усупереч самій заздрості виписати власне ім’я у храмі безсмертя, аби в майбутніх століттях служило воно прикладом і взірцем новим лицарям, котрим не зайво буде знати, якими шляхами досягаються вершини воїнської слави.

— Сеньйор Дон Кіхот Ламанчський говорить правду, — швиденько додав ліценціат. — Він дійсно потерпає не за свої гріхи, а через негідні наміри тих, кому доброчесність кісткою в горлі стала. Це, шановний, — лицар Сумного Образу, — про якого, можливо, ви вже чули, — чиї сміливі подвиги та величні діяння будуть викарбувані на тривкій бронзі й суцільному мармурі, хай би скільки заздрість намагалась їх затьмарити, а лукавство — приховати.

Подібний високомовний стиль ледь не змусив каноніка перехреститися. Тут Санчо теж наваживсь подати голос:

— Що собі хочете думайте, сеньйори, але мій господар Дон Кіхот зовсім не зачарований. Він абсолютно при своєму глузді, їсть, п’є і навіть ходить до вітру не гірше за будь-кого іншого, так само як робив це вчора, коли його ще не посадили в клітку. Чим же ви мені доведете протилежне? Адже я від багатьох чув, що зачакловані не їдять, не п’ють, не розмовляють, а хазяїна якщо не спинити, то від сказаного ним вуха зів’януть.

І, звертаючись тепер до священика, продовжив:

— Ех, панотче, панотче! Невже ваша милість вірила, що я вас не впізнав та не здогадавсь, навіщо всі ці нові вибрики? Чорт забирай! Якби не ваше преподобіє, мій покровитель давно одружився б з інфантою Мікоміконою, зробивши мене принаймні графом. Однак зараз бачу, недаремно кажуть, що

1 ... 50 51 52 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"