Читати книгу - "Том 10"

виходить зовсім з марних причин. Не сподівалась я від Франка таких речей хвалебних, які він тепер провадить своїм недавнім ворогам у «Зорі»,— невже оце все «для лакомства нещасного»? Чи "се тграк, '3 великої гречності? Ет, щось не до шмиги виходить! Правда Баша, що в «Зорі» оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чай-ченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як «На розпутті», «Поміж ворогами-» etc.? Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!

З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, -та й взагалі 'зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового можна ще видумати в теорії до к в е с т і ї жіночо ї 37 і що можна такого сказати нескучного про неї. Не скучно зсіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий.

Я пйсала се п. Кобринській, і вона, певне, прийняла се за велику герезію бо щось нічого вже не пише до нас від того часу. Очевидно, ми порозумітись не можем. Вона задавала мені, наприклад, такі теми: «Жінка українка

і її діяльність на полі національного відродження», а я не розумію, як би се й приступитись до такої надзвичайної теми. Задавались мені ще і ще чудніші теми, та вже нема що про них і споминати! Ну, годі вже сієї мови й розмови, а то щось дуже довго виходить.

Що нам робить, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, й друкуй!.. Чи отримала Ліда з Києва ноти українські? Оце я вам посилаю два збірники, напишіть, чи дійшли. Шкода, що Лисенкові не можна друкувати нових композицій до Шевченка, а дуже єсть гарні між ними. У нас тепер все гаразд. Сезон пропасниці скінчився, і всі здорові. Весна, хоч і поганенька, мене дуже поправила, а то зимою, як то звичайно, мені приходилось часто погано. Тепер я повернулась на латній стрій і вже думаю, куди б то насамперед поїхати. Хочу в кінці мая рушити з тіткою до Полоиного, звідти одбігти до Звягля — «Schone Wiege meiner Leiden!» 2,— а потім вже податись у Полтавщину до Гадяча та на Безбородьків хутір та ще десь там вибрати час, що в Одесу попасти. Як-небудь усе те мусить вийти, коли де-небудь холера не вхопить не-утомимого туриста. Олеся хоче теж зо мною рушити, а мама, не знаю, чи разом, чи вже пізніше. Тим часом Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні... Якби хто моїй фантазії крила присмалив, то, може б, і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає і часом заморочує вкінець мою голову, що й так по дуже-то мудра вдалася. Ну, та колись вони самі присмаляться, тії крила моєї фантазії...

Бувайте здорові та не баріться з листом, а то я плакати буду. Дядину і всю родину цілую і вітаю.

P. S. He думаю я Вас лаяти за те, що Ви не вступили до Товариства ім. Шевченка, а думаю, що певне, п. Бар-вінський (коли Барвінський голова, то які ж там уже руки й ноги будуть при такій голові?..) зовсім сором загубив, коли важиться посилати Вам запрошення з своїй підписом. Се тільки у них так ведеться, що перше на людину собак вішають, а потім тій самій людині без всякої нової причини компліменти та гречності виправляють,— «куди вітер віє, туди я хилюся!» Як так хилитись, то краще зломитись. Львівська Академія п а у к дуже блищить в очах киянам, і вони дуже оптимістично дивляться на неї, не знаю тільки, чи той оптимізм найде собі яке активне вираження, чи так і скінчиться на самих тостах за процвітання «науки на національному грунті». Врешті, дай їм боже науки й мудростії Але якщо українців не буде в сій академії, то я не думаю, щоб в Галичині знайшлось багато на їх місце.

77. ДО О. С. МАКОВЕЯ 9 червня 1893 р. Колодяжне Колодяжне, 28/V 93

Високоповажаний пане!

Велике Вам спасибі за надіслані рецензії та лист. Се не то що велика гречність, се більш ніж гречність, бо небагато є людей, щоб так старалися про втіху чужої, незнайомої людини. І справді, справили Ви мені велику втіху. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому моральному стані, в якому ніщо людині не мило, як то кажуть, «і циганські діти не милі». Треба вже пробувати в крайній оспалості духу, щоб не вважати ні на який голос, ні на який відгук людської хвали чи догани. Якби вже я була в такій оспалості, то, певне, б затримала при собі усі свої і сумні і веселі пісні, не турбуючись давати їх до друку та пускати межи люди.

Вашої рецензії в «Зорі» я ще не читала, бо ми ще не отримали 11 ч. На ті ж гадки, що виражені в Вашому листі, я трохи годжуся, трохи й ні. Наприклад, я сама тепер бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і се шкодить доброму враженню. Взагалі можу сказати, що, хоча і небагато часу минуло, відколи вийшла моя книжка, але якби я видавала її тепер, то видала б інакше.

Ну, та що 'вжег! «Мудрий лях по ’Шкоді». Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати яшттєпис атвтара. Невже 'справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди «на розпутті великому» і віддавати людям на осуд — скажу навіть, на поталу — не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, -як для 'кого, а для мене та хвилина,