Читати книгу - "Мідний король"

Розвіяр хотів відповісти уривком із «Хронік звіруїнів», але вчасно притримав язика.

— Відомо, — сказав він над силу. — Але ми ж на землях Імперії, що нам до законів диких околичних племен?

Писар іще раз поворушив жучка. Допитувач кинув на нього побіжний погляд.

— А я, — у Розвіяра раптом сів голос, — майже ніколи не брешу. Я насправді його брат… Названий. Я його від смерті врятував. А він мене. От і всі наші лихі заміри.

* * *

Другого дня вранці міський суд присудив — п’ять днів каторги за брехню на заставі при в’їзді до міста. «Каторгою» називалася будь-яка робота на користь міському господарству. Лукса відвели крутити якийсь коловорот, Розвіяра посадили в задушливу комірку переписувати протоколи допитів.

За кілька годин однорукий, якого звали начальник Шито, зайшов переконатися в його старанності й побачив, що гачечки лисого писаря точнісінько аж до чорнильної плями й помарочки перенесено з білого сувою кори на папір. Ба більше — переписувач скопіював навіть темні знаки на корі й сліди жучків-деревоїдів.

— Так ти…

Однорукий захлинувся від люті. Зіжмакав аркуш, що його почав був Розвіяр, жбурнув йому в обличчя:

— Знущаєшся?!

Розвіяр сторопів. Він звик, що його робота викликає в усякого новачка подив і захват.

— Ти переписувач? — крізь зуби спитав Шито, трохи заспокоївшись. — Чому не зробив красиво? Чому не написав розбірливо, я тебе навіщо тут посадив?!

— Я вмію тільки копіювати, — з подивом зізнався Розвіяр. — Я… так бачу. Що бачу — переношу на папір.

Увечері того ж дня він уже крутив коловорот удвох із Луксом — механічна підойма доставляла на височезну міську стіну каміння та розчин для нового будівництва, воду для дозорців і сталеві частини якихось оборонних механізмів.

Ще за чотири дні їх випустили з в’язниці, і вони опинилися на вулицях міста, гомінких, брудних, з метушнею. Вийшли за в’язничну браму й зупинились — без копійки грошей, без кусника хліба, зате з подорожніми документами «молодших громадян Імперії, позбавлених засобів до існування», сірими квадратними папірцями, у самому центрі яких ледь помітно переливався райдужний штамп.

— Чудово, — сказав Лукс, у захваті роздивляючись свій папірець. — За таке діло я б їм, либонь, іще що-небудь покрутив би.

— Ходімо. — Розвіяр повернув до міської брами.

— Куди?! Ми ж і міста ще не бачили, ти хотів у гільдію переписувачів…

— Ходімо. — Розвіяр упіймав його хвіст і накрутив на руку. — Нема чого нам тут робити. Ходімо, в дорозі розповім.

Учора вночі він мав довгу розмову з начальником Шито. Той знову випитував деталі Розвіярового життя, усе намагався впіймати на брехні, але Розвіяр, говорячи відверто в міру, усе-таки примудрився багато приховати. Наостанці Шито попередив: забиратися з міста негайно по звільненню і не показуватись більше.

— Мені б простіше вдавити вас обох. Та тільки коли кожного підозрілого давити, ніякий зашморг не витримає… Чув я про такі ліси, як ти розповідаєш. Кажуть, місця там пропащі, дорога погана, браконьєри ходять і різна наволоч поза законом. Ходять, годують своїм злочинницьким м’ясом тамтешніх ковтачів і хапунів… Моя тобі рада: знайди собі дівку десь у селищі і землю ори, на твоєму братику-бо орати — саме в лад. А в місто не показуйся. І ще одне: здумаєш підписи підробляти — руки повідрубують, а потім голову. Я попередив.

І ось тепер Розвіяр ішов геть із міста, а Лукс ступав поряд, понуривши голову, обхопивши руками плечі, прикриті старою, купленою принагідно сорочкою.

— Орати на мені не можна, — озвався похмуро, коли Розвіяр закінчив свою розповідь. — Коловорот крутити — ще б нічого. А орати — я тобі не рогач і не їздова саможерка.

— Жерти що будемо?

— Ти хотів переписувачем найнятись. А я можу полювати.

— Браконьєрствувати.

— Можна ліцензію справити.

— За які гроші? Дешевше купити хліба на базарі.

Лукс вилаявся по-звіруїнськи. Вони сіли при дорозі, у затінку, і пасли голодними очима каравани, що проходили поряд, мушляків із ледве висунутими з-під важко навантажених панцирів ногами, рогачів, запряжених у вози, погоничів, що сиділи на їхніх волохатих чорних горбах.

Хотілось їсти. Ломило напрацьовані на «каторзі» руки. Дивне бажання, що змагало Розвіяра на кордоні Нагір’я й Імперії, — сховалось кудись углиб.

— Треба б справити собі зброю, — діловито сказав Лукс. — І навчитися вдвох парного бою. Ти ж не вмієш. Ти мені в бою вуха відрубаєш, і добре, коли вуха, а то ж і голову відітнеш.

— Ми «молодші громадяни Імперії, позбавлені засобів до існування», — Розвіяр осміхнувся. — На штампі написано: «Без права носіння зброї».

Лукс витягнув із кишені сорочки свій папірець. Розгорнув, довго вглядався в райдужну печатку. Тоді згорнув ковпаком і смачно плюнув усередину.

— Обережно, — сказав Розвіяр. — Ми просто під містом сидимо.

— Бачив я їхні «права» знаєш де? — ущипливо спитав Лукс. — У ляскуна в клоаці!

І пожбурив папірець у придорожні кущі.

* * *

Лукс не любив і не вмів носити тягарі, складати каміння, рубати й пиляти дрова, валити дерева, одне слово, він майже нездатний був до тієї роботи, що може прогодувати бродягу під час мандрівки. Катати на спині дітей Лукс не погоджувався з гордості, та й навряд чи хтось із батьків довірив би дитину такому «ярмарковому чуду».

Розвіяр, звиклий до тяжкої роботи, не цурався ніяких заробітків. У дрібних селищах, через які лежала їхня путь, ніде було дістати чистої оправи й не було кому продати готову книжку, тут навіть історії в трактирі слухали неохоче, без цікавості, тому Розвіяр навантажував і розвантажував хури з колодами, пиляв, тягав, гарував за дві миски каші. Луксові це здавалося принизливим, він ішов у ліс на заборонений мисливський промисел, і Розвіяр кожного разу чекав від цих походів лиха.

Що день, то холоднішало. Розвіяр і Лукс ішли по рівнині, де дуже багато було річок, маленьких річечок, озер — усі широкі, круглясті, спокійні. Із настанням зими тиха вода нараз узялася льодом, і місцеві мешканці, тільки того й чекаючи, проторували нові переправи — по льоду, на дерев’яних полозках, вони возили товари на ярмарок. Ополонки — темні отвори для риболовлі — загороджувано тинами з розвішаними на них червоними та жовтими стрічками.

Розвіяр і Лукс голодували і мерзли. Справа поверталася на погане, але тут навернувся щасливий випадок: у придорожньому трактирі шукали робітника.

* * *

— Чому ти терпиш усі ці приниження?!

Вони сиділи в комірчині під самим дахом, куди ледве сягало тепло з нижніх поверхів. Ззовні мела заметіль.

— Чому ти, вершник, миєш