Читати книгу - "Шлях Абая"

Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.

— Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.

Азимбай грізно прикрикнув на стару:

— Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!

Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.

Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:

— Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!

І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.

— Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? — Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.

Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.

В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара — як вимовляли вони прізвище начальника — вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.

— Мекапар сам сказав!

— Мекапар сьогодні сердитий!

— Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!

Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком[27]. Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).

Усі ці Кок-шолаки, Сойкаии, Кабан-гаріни — вовки, хижаки, кабани — впивалися сьогодні своїми іклами в живе тіло народу.

Цієї ночі, сидячи з приставом і урядником за картами, писар Кабан-гарін домовився з властями про те, чого хотіли Жиренше, Такежан та інші верховоди. Міські власті приїхали в степ для того, щоб зібрати з населення покибитковий податок цього року і недоїмки за минулий рік. Але у старшин, біїв і аткамінерів були й свої рахунки з народом: досі їм не вдалося стягти з нього «чорні збори». Тепер вони пропонували властям разом з царськими податками зібрати з населення й ці побори. Нехай це не піде в царську казну, зате дещо перепаде і в кишені тих, хто допоможе аткамінерам одержати свої доходи. Кабан-гарін натякнув, що зібране буде поділене так, щоб залишилися вдоволеними всі, починаючи з самого Никифорова. Йому не довелося марно гаяти часу на умовляння Кок-шолака і Сойкана. Багатозначними усмішками і кивками ті підтвердили свою згоду.

Довідавшись про це, так само задоволено почали осміхатися Такежан, Жиренше, Бейсембі й інші аткамінери. І, неначе круки або беркути, що загляділи здаля падло і зліталися до нього з далеких верховин Догалану, Орди, Ортену, Шунаю, бії, старшини й інші володарі степу з’їхалися на жайляу Кзил-Кайнар, щоб розпочати люту навалу на народ.

У степу гроші, як правило, майже не були в обігу. Вони водилися тільки в окутих скринях багатих юрт, бідняки ж їх ніколи й у вічі не бачили. Проте і покибитковий податок, і недоїмки, і «чорні збори» визначалися в грошах. А оскільки їх у бідняків не було, то, забираючи в них худобу, збирачі оцінювали її на гроші за власним розсудом.

З допомогою канчуків і нагаїв шабармани, старшини і стражники, очолювані Сойканом, вигонили з аулів останніх овець, корів і коней бідняків. У юртах кричали перелякані діти, плакали матері, проклинали насильників старики. Але ніщо не могло стримати цей потік, що виносив з аулів підпору життя.

Що далі посувалася по жайляу Кзил-Кайнар ця лавина, то більшою ставала отара, яку гнали здирщики. І слідом за нею рухався сам степ, що аж квилив у горі. За забраними годувальницями — кобилами, коровами, вівцями,— не відстаючи, йшли люди. З уст їхніх вихоплювались прокльони, в очах палала ненависть. Це були горе і сльози народу.

Не було жодного аулу на будь-якому жайляу жигитеків, бокенші, котибаків, де бідняків не спіткало б це лихо.

На віддаленому урочищі Суик-Булак стояв багатолюдний бідний аул жигитеків, в якому жили Базарали, Абди, Сержан, Аскар і старий Келден. Коли сюди дійшла звістка про лихо, яке спіткало навколишні аули, люди захвилювалися:

— Що ми будемо робити, коли доберуться до нас? Чим сплатимо недоїмки? Хіба зважать вони на те, що Такежан нас щойно розорив? На дві сім’ї по одній корівчині, навіть кози не в усіх! Невже останнє віддавати?

Такі думки мучили всіх. Коли про це заговорили в юрті Базарали, який уже кілька днів лежав з приступом лютого ревматизму, набутого в Сибіру, він рішуче відповів:

— Ну чого плакати загодя? Приїдуть — подивимося, що робити. Я думаю, в кому є жива душа, не так просто віддасть останню підпору в житті! Нехай з аулу нікуди не йдуть такі жигіти, як Сержан, Абди, Аскар. Та не давайте розбійникам одразу грабувати, спробуємо спочатку поговорити з ними!

Незабаром і в цей аул прискакали збирачі. Їх було троє: зухвалий і задиристий шабарман — посильний Далбай з великою мідною бляхою на грудях і з шкіряною сумкою при боці, по якій він раз у раз важко плескав держаком канчука, старшина адміністративного аулу жигитеків, тупуватий і самовпевнений Дуйсен, і супроводжуючий їх, боязкий і небалакучий жигіт Салмен.

Старшина і шабарман почали збирати недоїмки з крайніх юрт аулу. Вони забирали кіз, які були на денному привалі, тягли за налигачі дійних корів, що стояли між дірявими юртами.