Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Наклювавшись бобів, пташина заснула. Вона спала, стоячи на одній ніжці, а другу підібгала під себе й сховала в пір'я.

— Коли ця ніжка стомиться, вона стане на другу, а цій дасть відпочити, — пояснила подавальниця. — У нас дома була стара скопа, то вона теж отак спала.

— А де ваш дім? — запитав Скріпс.

— В Англії. В Озерному краї.— Подавальниця сумовито всміхнулася. — Батьківщина Вордсворта, знаєте…

Ох, ці вже англійці! Вони розбрелися по всій земній кулі. Не сидиться їм, бач, на своєму острівці. Дивовижний північний люд, одержимий мрією про імперію.

— Я не завжди була подавальницею, — докинула та немолода жінка.

— Я певен, що ні.

— Атож, — казала вона далі.— Це незвичайна історія. Та, може, вам нецікаво?

— Що ви, навпаки, — мовив Скріпс. — Ви не будете заперечувати, якщо я коли-небудь використаю її для оповідання?

— Та чого ж, якщо вона видасться вам цікавою, — всміхнулася подавальниця. — Тільки ви, звісно, не назвете мого імені?

— Авжеж, коли ви не хочете, — сказав Скріпс. — До речі, можна замовити ще тарілку бобів?

На всяк смак, — знов усміхнулася подавальниця. Обличчя її було сіре й помережане зморшками. Вона трохи скидалася на ту акторку, що померла в Піттсбурзі. Як же її звали? Здається, Ленора Ульрік. Вона грала в «Пітері Пені». Атож. Казали ще, ніби вона завжди ховала обличчя під вуалькою, пригадав Скріпс. Цікава була жінка. От тільки чи то Ленора Ульрік? Мабуть, таки ні. А втім, байдуже…

— Ви справді хочете ще бобів? — спитала подавальниця.

— Так, — просто відповів Скріпс.

— Ще одну велику! — гукнула вона у віконце. — Птахові більше не треба.

— Вже на вогні,— почулася відповідь.

— То розповідайте, прошу, — лагідно мовив Скріпс.

— Це сталося в рік Паризької виставки, — почала вона. — Я була тоді ще зовсім молода, jeune fille[41] і приїхала з Англії разом з матір'ю. Ми хотіли потрапити на відкриття виставки. По дорозі з Північного вокзалу до готелю на Вандомській площі, де на нас уже чекав номер, ми спинилися біля перукарні й купили там якісь дрібниці. Мати, пригадую, купила флакон нюхальної солі — так називають її тут, в Америці…— Вона посміхнулася.

— Еге ж, я слухаю. Нюхальна сіль, — мовив Скріпс.

— Як заведено, ми зареєструвалися в готелі, і нам дали дві суміжні кімнати, що їх ми замовили заздалегідь. Матері трохи нездужалося після подорожі, і ми повечеряли просто в номері. Я була вкрай збуджена, що побачу завтра ту славнозвісну виставку. Але подорож стомила й мене, — коли пливли через Ла-Манш, нас добре похитало, — і я міцно заснула. Вранці прокинулася й гукнула матусю. Вона не озвалася, і я пішла будити її. Та замість матусі я побачила в ліжку якогось французького генерала.

— Mon Dieu![42]—вигукнув Скріпс.

— Я страшенно перелякалася, — провадила далі подавальниця. — Тоді подзвонила, щоб покликали управителя. Прийшов портьє, і я попросила пояснити, де моя мати.

«Що ви, мадемуазель! — відповів портьє.— Ми й сном-духом не відаємо про вашу матір. Ви приїхали сюди з генералом…» Як же це пак його? Вже не пригадую його прізвища.

— Нехай буде генерал Жоффр, — докинув Скріпс.

— Та щось ніби схоже, — сказала подавальниця. — Я була сама не своя з переляку. Викликала поліцію, а тоді зажадала реєстраційну книгу: «Там побачите, що я записана разом з матір'ю». Прийшли поліцаї, і портьє приніс книгу. «Ось дивіться, мадемуазель, — сказав він. — Ви записані тут з генералом, з ним і приїхали вчора ввечері до нашого готелю».

Я була в розпачі. Нарешті згадала, де міститься та перукарня. Послали по перукаря. Поліційний агент привів його до готелю.

«Я вчора заходила у вашу перукарню зі своєю матір'ю, — сказала я перукареві,— і мати купила у вас флакон нюхальної солі».

«Я добре пам'ятаю вас, мадемуазель, — відповів перукар. — Але ви були не з матір'ю. Ви були з літнім французьким генералом. Він ще купив, як я пригадую, щипчики для вусів, у моїх книгах цю покупку записано».

Я не тямилася з розпачу. Тим часом поліцаї привели візника, що віз нас від вокзалу до готелю. Він теж присягнувся, що й у вічі не бачив моєї матері… То як, ще не набридла вам моя історія?

— Розповідайте, розповідайте, — мовив Скріпс. — Якби ви тільки знали, як важко знайти добрий сюжет!

— Та оце майже і все, — сказала подавальниця. — Відтоді я ніколи більше не бачила матері. Звернулася до посольства, але й там нічим не могли зарадити. Хоча зрештою встановили, що я переїхала Ла-Манш разом з матір'ю, але далі нічого вдіяти не змогли. — На очі немолодої подавальниці навернулися сльози. — Так я й не бачила більше своєї матусі. Ніколи. Жодного разу.

— А що з генералом?

— Кінець кінцем він позичив мені сто франків — гроші невеликі, навіть як на ті часи. Я поїхала до Америки й стала подавальницею. Оце й уся історія.

— Та ні, мабуть, не вся, — заперечив Скріпс. — Головою ладен закластися, що не вся.

— Знаєте, часом і мені так здається, — сказала подавальниця. — Я відчуваю, що це далеко не все. Врешті має бути якесь пояснення. Сама не знаю, чому ця історія сьогодні не йде мені з думки від самого ранку.

— Добре, що ви скинули з душі цей тягар, — мовив Скріпс.

— Еге ж, — усміхнулася подавальниця, і зморшки на її обличчі трохи розгладились. — Тепер мені полегшало.

— А скажіть, — запитав її Скріпс, — чи не знайдеться в цьому містечку роботи для нас із пташиною?

— Чесної роботи? — спитала подавальниця. — Я знаю тільки щодо чесної.

— Так, чесної роботи, — підтвердив Скріпс.

— Я чула, потрібні робітники на новій помповій фабриці,— сказала подавальниця.

А справді, чом би йому не попрацювати руками? Адже працював ними Роден. Он і Сезанн був колись різником. А Ренуар — теслярем. Пікассо в дитинстві працював на тютюновій фабриці. Гілберт Стюарт — той, що намалював славнозвісні портрети Вашингтона, копії з яких висять тепер у кожному шкільному класі по всій Америці,— Гілберт Стюарт був колись ковалем. А ще Емерсон… той був підручним у муляра. Джеймс Расселл Лоуелл, як чув Скріпс, замолоду працював телеграфістом. Як отой на станції. А як знати, може, й він, цей місцевий телеграфіст, уже тепер створює свій «Танатопсис» або «До водоплавних птахів». То чом би і йому, Скріпсові О'Нейлу, не попрацювати на помповій фабриці?

— Ви ще прийдете? — спитала подавальниця.

— Коли ваша ласка, — відповів Скріпс.

— І пташку свою приносьте.

— Гаразд, — мовив Скріпс. — А сьогодні вона, бідолаха, стомилася. Ще б пак, ніч їй випала нелегка.

— Та певно ж, — погодилася подавальниця.

Скріпс знову вийшов на вулицю. У голові в нього зовсім прояснилося, і він почував себе готовим до