Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

Але козаччина правдива— се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким" походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди небудь в Африку абоАзію) — був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старав ся яко мога вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобідно і тісно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще мало. Немо жучи свобідно орґанїзувати ся в пограничних городах, або як тоді називали—„на волости", козаки де далі все міцнійше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах—живуть там завсїди, на мясї, на рибі, на меду з пасік, і ситять там собі мід як дома (не платячи старостам нічого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподівано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті.

52. Початок Січи

В таких суворих обставинах не моіла ширити ся козаччина панська, тільки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпіти навіть ту біду степову-аби на свободї.Вона держала ся в степах і ставала в них все твердшою ногою.

Козаки ставили собі для безпеки від Татар „городці й засїки чи. січи" в придатних місцях, звязували ся у все більші звязки між собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цілим так званим „Низом Дніпровим", а центром ного стає Запороже, дніпровські околиці понизше порогів, добрі тому що за віддаленнєм були зовсім неприступні старостам литовським і польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням і лісам очеретів неприступні й з моря, для галєр турецьких.

В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневенький пробуваючи між козаками, дає почин до постійного укріплення на Запорожу, яке б служило міцною точкою опертя для всеі козаччини, та хоче з неї зробити силу політичну, з якою б рахували ся сусідні держави і правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуванням, як иньші пограничні паничі, він не закинув козацтва й далі, як то робили вони—щоб зайняти ся звичайними панськими ділами. Навпаки, серіознійше розглядаючи ся в українських обставинах, рішив він звязати свою долю з Низом і Ного козаччиною. Перед усім задумав поставити за порогом кріпость, котра б дала опору проти Тагар ї помогла б опанувати міцно Дніпровий Низ, вибивши відти Татар і Турків. Гадка про побудованнє такої кріпости на Низу Дніпровім підіймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українські старости й намісники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козаків і поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей і так справа пропала. Потім, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нічого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе і сповнив дійсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справді поставив замок на Хортицї й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя і короля тодішнього Жигимонта-Августа просив, щоб запоміг його припасом і всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозуміння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його під свою зверхність та не уступала ся за Татарами і не мішала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тоді Вишневецький. Чи договорив ся він до чогось з Турками, не знаємо, але від польсько-литовського правительства таки не міг добити ся помочи: на такі справи там ніколи не було грошей, та й з Татарами зачіпати ся боялись, і навіть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та післати його з козаками на війну.

Тоді Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москві з Литвою та спільними силами знищити Кримську орду, що нищила і литовські і московські володіння, ще й брала від обох держав річну данину! За його радою московське пра-вительство рішило ся спільно з козацьким військом ударити на Крим і 1556 р. вислало своє військо, що зійшовши ся на Дніпрі з козаками ударило на кримські городи Аслам-Кермен і Очаків (див карту 158). Замків одначе не взяло, тільки побило та в неволю забрало багато Татар та Турків. Се розгнівало хана і він напосів ся знищити нове козацьке гніздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пішов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, але ж не зміг узяти й пішов назад нї з чим. Вишневецький, сповіщаючи про се короля, просив прислати йому людей і стрільби всякої, але король боявсь устрявати в се діло. Тим часом хан на літо прийшов знов, і вже не сам: прийшло на човнах військо турецьке, прийшла поміч волоська, обложили Хортицю, і Вишневецький не міг утримати ся: не стало провіанту, козаки стали розбігати ся; мусів уступити ся до Черкас.

Побачивши, що нема помочи від Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою і до боротьби з Кримом. Час був для того справді дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм війском на Крим; хан не відважив ся стати против і забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зістав ся лїтувати в Аслам-Керменї й збирав ся відси йти з козаками і Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотіли далі його тримати на Дніпрі: післали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а