Читати книгу - "Золотий дім"

що завданням нас двох було врятувати планету і що тією силою, яка врятує планету, є кохання. Поки наші голови йшли обертом, ми зрозуміли, що Макс фон Сюдов у ролі Мінґа Безжального — тоталітарного, примхливого й вирядженого в яскраво-червоний плащ злого генія з фантастичних коміксів — надходив, щоб підкорити людство, і якщо іноді Мінґове лице розпливалося й ставало схожим на обличчя Нерона Ґолдена, це було несправедливо з огляду на його доброту до мене останнім часом, але чи може людина бути водночас доброю і злою, запитали ми самі себе, а «Афганський місяць» відповів, що непоєднувана суперечність і єдність протилежностей — це таїна над таїнами. Ця ніч, повідав «Афганський місяць», призначена для кохання, ця ніч — для святкування живих тіл і прощання з утраченими тілами почилих близьких, та вранці після сходу сонця не можна буде гаяти ані хвилини.

17

Якщо ти заборгував банку долар, то був дармоїдом із несплаченим кредитом. Заборгувавши мільярд, ти був багатієм, і банк працював на тебе. Важко було з’ясувати, наскільки багатим був насправді Нерон Ґолден. У той період його ім’я з’являлося всюди й на всьому: від гот-догів до приватних університетів, воно гуляло Лінкольн-центром, міркуючи про пожертвування одиниці на реконструкцію Евері-Фішер-голлу за умови, що старе ім’я викинуть на смітник, а натомість закріплять угорі прізвище Ґолдена з великих друкованих золотих літер. Одиниця була скороченням, яке його ім’я вживало у значенні «сто мільйонів доларів», бо сто мільйонів доларів були ціною вступного квитка до світу справжніх багатіїв — поки ти не мав своєї одиниці, ти був реально ніким. Його ім’я вигулювало ту одиницю містом, йому ніби й кортіло поставити себе на кінофестиваль «Трайбека», але це коштувало б набагато менше, ніж ціла одиниця, тож врешті кінофестиваль видався йому абищицею; чого його ім’я дійсно, по-справжньому прагнуло, то це опинитися аж на стадіоні «Янкі». Це було б доказом того, що його ім’я завоювало Нью-Йорк. Після цього його можна було б із тим самим успіхом помістити на даху мерії.

Я припускав, що коли він перебрався на Захід, то взяв зі собою серйозні статки, але кружляли настирливі чутки, що всі його фірми сильно обтяжені кредитами, а весь мегабізнес під його ім’ям — просто розвод, і куди б він не тягнув своє ім’я на прогулянку, слідом за ним рухалася тінь банкрутства. Я уявляв його мешканцем не Нью-Йорка, а невидимого міста Октавії, що його Марко Поло описав Кублай-ханові у книжці Кальвіно, — міста-павутини, підвішеного на величезній сітці над прірвою між двома горами. «Життя мешканців Октавії не таке непевне, як в інших містах, — написав Кальвіно. — Вони знають, що їхня сіть не триватиме вічно». А ще я уявляв його одним із тих персонажів у мультфільмах — певно, Хитрим Койотом, — які постійно вибігають за край урвища, але продовжують бігти, нехтуючи законами земного тяжіння, поки не подивляться вниз, і тоді падають. Усвідомлення неможливості спроби приводить до катастрофічного кінця. Нерон Ґолден продовжував свій рух — певне, завдяки тому, що ніколи не дивився вниз.

Чимало наступних місяців я присвятив звільненню будинку від речей, переносячи те, що хотів зберегти, до Мангеттенського складу самообслуговування у Вест-Сайді — того, що з кумедними білбордами на стіні, яка виходить на магістраль: «У Нью-Йорку є шість професійних спортивних команд плюс «Метс»», «Якщо тобі не подобаються одностатеві шлюби, то не одружуйся», ««У домі Отця Мого осель багато» (Ів. 14:2) — Ісус явно не був нью-йоркцем», а також «Пам’ятай: якщо ти виїдеш із міста, тобі доведеться жити в Америці». Еге ж, ха‑ха-ха, добре, але здебільшого я знову перебував у кислому настрої, щосили намагаючись не показувати цього в товаристві Сучітри, але вона знала, через що я проходжу. Потім прийшла пора виставити будинок на продаж, і Василіса Ґолден підійшла до мене в Садах, і, обнявши однією рукою й поцілувавши в щоку, заявила: давай я зроблю це для тебе, залишмо це в сім’ї, і це було так мило з її боку, що я лише мовчки кивнув і дозволив їй узятися за продаж.

І знову: того року мені важко було залишатися об’єктивним до Ґолденів. З одного боку, прихильність до мене виявляв Нерон, а тут додалася ще й прихильність його дружини. З іншого ж боку, можна було не сумніватися, що він палко підтримував президентську кампанію Ромні і його коментарі на адресу президента й першої леді балансували на межі нетерпимості: «Певно, що він любить геїв, він же одружився з чоловіком», — це був один із м’якіших висловів. Не раз він переповідав свій «смішний республіканський анекдот» про літнього білого чоловіка, який навідується до Білого Дому кілька днів поспіль після закінчення повноважень теперішньої адміністрації й щоразу просить охоронців про зустріч із президентом Обамою. Коли він з’являється утретє чи вчетверте, роздратований охоронець каже: Сер, ви знову прийшли, але я знову вам пояснюю, що пан Обама вже не президент Сполучених Штатів і вже не мешкає за цією адресою. Тож ви це вже знаєте, але знову приходите й знову ставите те саме питання й отримуєте ту саму відповідь — так чого ж ви знову питаєте? А літній білий чоловік відповідає: О, просто мені так приємно це чути.

З цим я мирився, хоча побоювався за Нерона, що темна сторона в ньому може здолати світлу. Я дав йому почитати прекрасне оповідання Ганса Крістіана Андерсена «Тінь» — про чоловіка, чия тінь відокремлюється від нього, мандрує світом, набирається більшого світського лоску, ніж її колишній «господар», повертається, аби спокусити й пошлюбити принцесу, з якою він заручений, і, разом із (досить таки безжалісною) принцесою, прирікає цього реального чоловіка на смерть. Я хотів, аби він зрозумів небезпеку, яка загрожувала його душі, якщо безбожнику вільно вжити такий термін, але Нерон не належав до шанувальників літератури й повернув мені книжку з оповіданням зневажливим жестом.

— Я не люблю книжок, — заявив при цьому.

Але потім… вони обоє, чоловік і дружина, викликали мене до себе й оголосили своє рішення щодо мене.

— Тобі треба, — промовила Василіса, — поселитися в нашому домі. Це великий будинок, і двоє хлопців тут нечасто з’являються, а третій, Петя, майже не виходить із кімнати. Тож для тебе тут повно місця, а нам буде чудово в твоєму товаристві.

— Тимчасово, — уточнив Нерон.

— Хтозна, як буде далі з тією дівчиною, — зазначила Василіса. — Може, ти захочеш переїхати до неї, може, захочеш розійтися — час покаже. Звільни себе від цього тиску. Зараз не треба, щоб на тебе щось тиснуло.

— На