Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Я кохаю вас, і тому не хочу завдавати вам клопоту.

Він кохає мене.

— Я мріятиму про вас,— каже Гіз. Оповитий місячним сяйвом, він віддаляється.

Я зітхаю.

— Він мріятиме про мене.

Генрієтта вистрибує з-за колон і каже:

— Він не лише мріятиме,— потім вона сміється.— Хотіла б я бути п’ятнадцятирічною і мати сімнадцятирічного коханця.

Я крадькома повертаюсь до апартаментів Анжу і змішуюсь із натовпом, що оточує учасників боїв і підбадьорює їх криками. Анжу, який поки що жодного разу не програв, усе ще лежить на підлозі. Він зіштовхує Сен-Люка, й, щойно його оголошують переможцем, підстрибує і кричить:

— Досить! Мені вже досить. Час випити вина.

Хтось простягає йому келих, після чого він прямує до мене.

— Сестро, як мило ви зашарілися. Невже поєдинок розігрів не лише мою кров, а й вашу?

— Я впевнена, що поєдинок вплинув на мій рум’янець,— відповідаю, не втримавшись від двозначності висловлювання.— Сьогодні вам справді пофортунило. А як щодо минулого вечора?

Мій брат сідає і кличе мене до себе.

— Вас цікавлять мої амурні справи?

— Авжеж. Чи мій вибір кращий за ваш попередній?

— Що стосується мого попереднього вибору, ваш успішно його перевершує. Що ж стосується мого майбутнього вибору, насмілюсь сказати, що вона перевершить Луїзу де Берадьєр.

— Ви заінтригували мене.

— Маю надію на це,— він віддає мені свій келих, і я допиваю вино.

— Коли ви вирушаєте в дорогу?

— До кінця тижня.

Так мало днів залишається. Так мало хвилин наодинці з Генріхом. Дуже приємно називати герцога його християнським іменем подумки, але ще приємніше шепотіти це ім’я йому на вухо.

Мій брат пильно дивиться на мене.

— Мене тішить сумний вираз вашого обличчя, коли я згадую про мій від’їзд. Мати супроводжуватиме мене якийсь час; можливо, вам дозволять подорожувати з нею.

— Сподіваюсь, так і буде!

Заплющивши очі, я уявляю Анжу на чолі армії його величності: на коні, у гарних обладунках, з одного боку — королівський прапор, а з іншого — герцог де Гіз, неймовірно привабливий у бойових латах.

— Будь ласка, Генрієтто,— шепочу я.— Минуло вже три дні, а завтра вони ідуть.

Моя подруга дивиться в бік моєї матері перед тим, як відповісти:

— Може, я відрізняюсь від баронеси де Рец, Марго, але я не настільки божевільна. Краще зустріч не відбудеться взагалі, ніж її розкриють,— вона робить ще один стібок. Ми дошиваємо останні сорочки для чоловіків, які вирушають на війну; вона шиє для свого чоловіка, я — для мого брата.— Якщо ви скомпрометуєте себе, я вам не подруга.

Закінчивши сорочку, Генрієтта обережно згортає її й бере іншу. Шарлотта тихо лається, коли її нитка рветься.

— Можливо, чоловіки не надовго залишають нас.

— Боже милий, сподіваюсь, що надовго,— Генрієтта корчить гримасу.— Герцог де Невер — найкращий чоловік, коли він перебуває якнайдалі від мене.

Шарлотта сміється.

— Париж недостатньо великий для вас обох?

— Зазвичай так, але я боюсь, що герцог захоче «набратися сил» перед місяцями нашої розлуки. Яка ж нудьга, особливо враховуючи, що Бюссі теж поїде.

— Розумію,— відповідає Шарлотта, затягаючи нитку в голку.— Барон де Сов теж у грайливому настрої. На щастя, я втекла з дому і від нього під приводом «важливих доручень», що начебто маю виконати для королеви. Але, гадаю, що сьогодні ввечері я маю попрощатися з ним належним чином.

— О, ви гарна дружина,— сміється Генрієтта.— А ще ви гарно брешете! Наразі ви не маєте жодного коханця, схваленого королевою.

Роками я мріяла вийти заміж. Слухаючи розмову моїх подруг, я дивуюсь, навіщо я цього прагнула. Хоча, якщо жінка виходить заміж за чоловіка, який припав їй до серця і водночас влаштовує її родину, навряд чи вона вважає його тягарем.

— Генрієтто,— кажу я,— якщо ви залишитеся зі мною, ви уникнете товариства герцога де Невера.

— Непоганий хід. Але який привід я вигадаю, аби ввечері залишитися в Луврі? Кожна родина вечеряє вдома, усі жінки прощаються з синами, чоловіками та братами. Дехто прощатиметься зі своєю матір’ю. Вона прибула з Ансі, щоб провести його на війну.

— І нагадати йому вбити Коліньї,— додає Шарлотта.

Охоплена відчаєм, я підводжуся, тримаючи закінчені сорочки для Анжу. Мати звертає на мене увагу, коли я кладу їх біля неї. Якщо моїм подругам не прикро розлучатися з чоловіками, очевидно, що мати сумуватиме за своїм сином.

— Можна мені провести Анжу разом із вами?

— Маргарито, ми вже обговорювали цю тему. Це не розважальна подорож. Я маю впевнитися, що накази короля та вказівки Анжу виконуються як слід, перш ніж армія вирушить до Естампа.

Здається, усі налаштовані відмовляти мені. Зібравши докупи всі сорочки, я кажу:

— Віднесу їх до Анжу.

Мати киває.

У поганому гуморі я прямую до апартаментів мого брата. Трохи згодом чую голоси, зокрема один, який вказує, що герцог десь близько! Вельми впевнено я відчиняю двері до наступної кімнати й бачу Карла, Гіза та деяких інших чоловіків, які сміються та розмовляють. Вони підходять до мене.

— Сестро! — весело каже Карл.— Невже її величність доручає вам носити білизну?