Читати книгу - "Марта"

— Ти мені лестиш, натякаючи, що прийшла і твоя черга? — Володимир підморгнув Тимурові Миколайовичу і після театральної паузи вигукнув: — І ти правий на всі сто відсотків!

Тимур Миколайович підвівся зі стільця, перевальцем підійшов своїми коротенькими ніжками до вікна, зробив довгу смачну затяжку, вдивляючись у щось за шибкою, і сказав:

— Беру автівку! Он вона стоїть, красунечка. Треба буде, звісно, розкошелитися на водія, але вона того варта...

— Б'юся об заклад, що за кілька місяців матиму такий автомобіль, що дасть добру фору цій старій розвалюсі! Бери, не шкода! — вигукнув Володимир.

«Балаган якийсь, — подумав Герберт. — Що я тут взагалі роблю?» І в цю ж мить погляд Володимира впав на нього.

— Давай тепер ти говори!

— Ні, ні, дякую. Я в такі ігри не граю, — відповів Герберт. А подумки себе раз у раз запитував, чи справді Володимир має намір виконати свою обіцянку. І така можливість ніяк не могла вкластися йому в голову.

— Не псуй усю справу! — незадоволено обірвав його Володимир. — Не соромся! Кажи!

— Та я навіть не знаю, чого мені треба. Я взагалі майже щаслива людина і цілком задоволений з того, що маю.

Після сказаного Герберта охопило відчуття вищості над цими людьми, які надають такого великого значення грошам і великим статкам загалом.

— Але чогось же не вистачає для повного щастя? -запитав Володимир.

Щось невловиме прошмигнуло мишкою в голові, і Герберт, не задумуючись, сказав:

— Ти не даси мені того, що я хочу!

— А ти спробуй, скажи!

— Ні, ні, не можна, — злякався своїх слів і зовсім розгубився німець.

— Та давай уже говори, бо просто як дівка біля печі! — сказав Тимур Миколайович.

— Марту... Марту ти мені не віддаси, — сказав Герберт і похолов.

— Серед нас є романтики, і це, як виявилося, на жаль, не я, — сказав Сашко, і всі присутні засміялися, навіть Марта, якій трохи полестила увага Герберта.

Володимир стояв серед кімнати, і до його дужої постаті (ноги на ширині пліч, руки в кишенях, голова гордо піднята вгору — хазяїн!) — було прикуто увагу гостей.

— Ну, тепер іще маму залишилося вициганити, — сказав Семен. — Я б охоче взяв. Ще, сподіваюся, не пізно поміняти автівочку на мамині пиріжки. Бо це ж найбільша, я вам скажу, розкіш.

— Ха! Мама — це святе! Я без неї з голоду помру, -сказав Володимир, і всі знову засміялися. Після того, як сміх затих, додав: — А от Марту — будь ласка! Для друга — не шкода!

Присутні замовкли. Герберту хотілось провалитися крізь землю, бо саме він став винуватцем пікантної ситуації, яка набирала несподіваного повороту.

— Я перепрошую, — сказав німець. — Я завів вашу гру у зовсім не те русло. Я, звичайно, не маю наміру забирати у... гм.. .у друга... його найдорожче.

Але Володимир не побачив того вишуканого виходу із ситуації, що його пропонував Герберт, навпаки — спалахнув і сказав:

— Умова була така: говорити прямо. А ці вибрики мене тільки дратують. Я кажу, що для друга, для тебе, мені нічого не шкода. З дівкою включно.

— Давай не будемо сперечатися і продовжимо розмову на тверезу голову, — підійшов з іншого боку Герберт і необачно додав: — Ти ж сам собі тоді заперечиш!

Ні, Володимир не відмовиться від своїх слів, — подумала Марта. І не такий він уже п'яний зараз, як здається Гербертові. Й роздавання це не показне, як би комусь не видавалося збоку. Не буде каяття, прохання переграти ситуацію, повернути подарунки. Володимир любив заробляти гроші й отримувати ті переваги, які вони давали, він зневажав бідність, але Гобсеком ніколи не був. Йому подобався сам процес, дія, виклик. А до життя він ставився легко, ніби до гри.

Завтра він прокинеться, пригадає події вчорашнього дня, й азарт досягти вдвічі більшого додасть йому наснаги й запалить вогонь жаги до перемог. І він здобуде все, чого захоче. Бо він переможець. І, здається, саме за це вона його полюбила.

Ці думки пролітали, не зачіпаючи її серця. Їй здавалося, щось тонке обірвалося в її грудях. І десь там усередині було до болю тихо й порожньо.

— Ні, я стою на своєму, — сказав Володимир.

«Він жодного разу за весь цей час не глянув у мій бік! — здивувалась якась частина Марти,