Читати книгу - "Вибрані твори"

наймодніших московських письменників того часу, адорований тодішнім суспільством, за походженням українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і — сховавши свою руку за спину — коротко і ясно заявив «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.

Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявляючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.

Це вона з подиву гідною впертістю перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти корис-талися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Полтаві, на святі Котляревського, зіґнорува-ла заборону наддніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично заткнувши горло присутній владі.

І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою цивільною відвагою вже була сама тематика її творчості, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного драпіжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму.

Зрештою, не розуміючи добре її творчості, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.

Адже ж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він самітньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі Не будить вас? Вам заграва кривава Очей лінивих нездола розплющить? Бодай вам вічний сон наляг на груди І зморою душив вас без кінця, Мені сто раз від вас миліші гади, Бо в них таки либонь тепліша кров... Каміння у пустині відкликалось Потрійною луною, але ці Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.

Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б і Месії.

Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка — великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, ай з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне зате, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Адже ж Міхновського за його оригінальний, рішучий спосіб реаґування Чикаленко на щодесятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народ-ня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.

Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчіл-ки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала виняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто:

Ми недооцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведения з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова.