Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

війську (схопити його козакам не пощастило), наказав німецьким пішцям і гармашам вдарити по кінноті зрадців із гармат і фальконетів. Перестрілка не була тривалою, але розладнала польські полки своєю нежданністю і дала можливість Турлюновим розвідникам та їхнім побратимам підпалити польський пакетовий обоз-батову і фіри з наметами. В отой пойлох-паніку гетьман Богдан кинув на добре розвідані польські редути Богуна, Сірка, Носача, Томиленка, лишивши коло себе та коло Капустиного і Лисовцевого берлинів у запасі Дорошенка з полком як охорону-сторожу.

Бувають же дива на світі, але це було диво з див, бо заколот кіннотників Пацюка-Криси та пожежа дали можливість козацьким полкам приступно взяти польські шанці. Неспинною була козацька та кайсацька галасвітна лавина, невідворотною, смертельною. За кілька годин бою велика окопана армія Калиновського із усіма воєводами і німецькими рейтарами та пахолками була зім'ята, перетолочена, перебита і взята в полон. Впав убитим на бойовищі і сам коронний гетьман Калиновський... Здобувся козакам неймовірно багатий покотовий табір — батовний обоз, гори всілякої зброї і збруї, табуни коней, череди гов'ядів і живності, повози одягу і пороху, списів, ядер та пістолів і навіть десятки берлинів.

Аж третього дня, відпровадивши татарською сакмою додому на південний схід мурзу Нечаха з ордою, наділивши його в оплату за поміч полоненими, перевантажена батова із кіньми і повозами, зброєю і регаліями та берлинами направилася на північний схід за гетьманом і полками Дорошенка та Томиленка. Хмельницький знав, що вони синові для боротьби із тестем Лупу не будуть потрібні. Отож гетьманич із рештою полків, із Капустою і Дем'яном Лисовцем у берлині вирушив далі, позаторік протоптаними шляхами. Котився до Ясс і власний Тимошів берлин, що ще позапередвчора віз коронного гетьмана Польщі Мартина Калиновського до Батога...

Топтали коні обочини путі, пирхали від куряви, мотали головами від ободів і гедзів; цьвохкали і виляскували соловейки, щебетали ластівки, виводячи ластів'ят на обліт, тужили горлиці, плакали вивільги; грали музики в селищах, і то розпалювалися на сході, то догасали на заході, десь за горами, горбами та за лісами, за поселеннями в долинах, за містами біля річок осинені літом дні. Повітря пахло то мирояном і буж-деревом, то синім катраном і васильками, то свиріпкою і коноплями. Слалися жовтаво-сірою повстю за козацькою шерегою довгі, запилюжені порохами то витоптані, як токи на низинах, то розім'яті в порох шляхи...

Недалеко від Ясс, як лиш переправилися мостом із гуркотом і гримотом через Прут, назустріч козакам вийшов, мов із землі, і став, спершись на патерицю-костур сухими руками, у крисані-брилі сліпий кобзар із хлопчиком-міхоношею з дзьобанкою-торбою на плечі. Старий, обвіяний вітрами і опалений сонцем сивий подорожній хрипло викрикував речитативом прокльони Богданові, аж Тиміш зупинився його послухати. Слухали його й інші похідці, і кожний думав, що багато в його словах гіркої й болючої правди, бо западала вона в душі й боліла, як рана. Покликавши до свого коня міхоношу-поводиря зі збочини, Тиміш нагнувся із сідла, поклав тому в простягнену брудну руку золотого і, зірвавшись, понісся пріч, ніби утікаючи від отих прокльонів. «Великих і лаючи прославляють!» — подумав він і ще сильніше заострожив свого коня...

Передчуття швидкої зустрічі з коханою Розандою, що дотепер десь глибилися і нуртували в Тимошеві, залили геть молодика. Тиміш, попри осуд батька, вже знав, що той проторював, пробивав і ширив затоптану за століття всілякими гнобленнями, засмічену чужими уподобаннями та забур'янену монголо-половецькими, татаро-турецькими і польсько-литовськими діями і покручами святу стежину до власного державного устрою з незалежним життям рідного, зусібіч оточеного сатрапними тираніями народу. Він, Тиміш, не мав досвіду, але мав добру освіту і на козацьку державність дивився по-новому і далі батька. Він не захоплювався жінками, хоч і закохався в Розанду. Одруження для нього було допоміжною дією до свого майбутнього становища. Тиміш багато уподобань узяв від батька та його оточення, але не менше і від дидаскалів у Київському колегіумі, неоднораз наставлений на боротьбу для блага пастви ще самим Петром Могилою, а потім Сильвестром Косовим.

Отож прокльони відійшли і захлюпнулися швидкою зустріччю з милою нареченою, і він почав думати, що слід йому приготуватися до зустрічі, перевдягтися, як радить Капуста, бо, звичайно, ніякого супротиву тесть Лупу вже не осмілиться їм вчинити, та близька зустріч із коханою разом із радістю і блаженством викликала в ньому і якийсь щемний острах...

А Іван Сірко гризся в докорах кобзаря, відставши від свого полку та навіть тих, що йшли слідом. Приємно благодатна теплінь літа і вітерець-остуджувач віяли на нього ароматом довкілля, що заміняв постійний запах Велесової гриви, пороху доріг і степових трав. Погойдуючись під ходу Велеса, він пригадав привезені йому весною мереф'янами листи: одного від дружини Софії з дописками синів та доньок Петриковою рукою, а другого — від Явдохи Дзиковської, куми, з поклоном від її чоловіка Івана, які йому вже кілька разів перечитував джура Лаврін Гук, що й тепер їхав поряд нього, і які Сірко завчив напам'ять.

«Живий у Бозі, муже і батьку наш, Іване! — пригадались слова Софії.— Ми, слава Богу Всевишньому нашому і святій Богоматері Марії Магдалині, ще живі є ось тутки, і не гадай, що тебе забули-сьмо, бо несемо за твоє гріховне полишення нас напризволяще тяжку покуту і гаруємо в Бозі. Дітиська, Богу дякувати, і без тебе ростуть та школяться в дяків, отця та в обійстю, як велів ото. Вони вельми дякують тобі за папір, який ти передав з козаками-каліками, і за поклін твій. За наших підсусідків нічого не маю сказати. Гарують і газдують і також кланяються доземно тобі, поки живі й здорові. Мати наші й баба Мотря слабують, щодня мають нарік на невістку Мариню та Данька, що поволікся, яко баламута і забійник, за тобою. Ми усі ситі, ошатнені, як має бути: і взувачками, і сурдутами, і всілякими справунками, дякувати Богові і тобі. А що полишив нас, то Бог тобі буде суддею!.. З тим і лишаюся в мілошному Бозі та роблю все тобі, як жона. Софія».

Пригадав Сірко і дописку Петрика: «Татусю наш! Ми чемні, добре школимося, як ви й наказували-сьте та хтіли-сьте, а Марилька віддала Василинці папір, і нам си лишила його замало.