Читати книгу - "Матусин оберіг"

Кілька днів поспіль вона намагалася заговорити до незнайомки, але щоразу жінка йшла геть, щойно помітивши Олесю. Одного разу вони випадково зустрілися біля двору. Батько прибирав сніг, і Олеся була біля нього. Вона вирішила підійти до паркану сусідів у надії, що побачить вагітну жінку. Хвіртка відчинилася так раптово перед носом, що довелося відсахнутися вбік. Перед нею стояла незнайомка. Жінка різко зупинилася, і їхні погляди зустрілися.

– Вітаю! – усміхнулась до неї Олеся.

Такого спопеляючого, повного відрази, презирства й ненависті погляду Олеся ще не бачила. Це була лише мить, коли вони дивилися одна на одну: один погляд-здивування, другий – презирство. Сусідка швидко зачинила перед носом спантеличеної дівчини хвіртку, загримів засув, і проскрипіли її кроки, які віддалялися. Отямившись від несподіванки, Олеся підійшла до батька.

– Що там, доню? – запитав він і встромив лопату в кучугуру снігу.

– Там… Там нова сусідка… Вона вагітна, – розгублено промовила донька.

– Я бачив.

– Хотіла з нею поспілкуватися… Напевно, приїжджа.

– Та ні, місцева.

– Ти її знаєш?

– Не знаю, – сказав батько. – Ходімо вже додому.

Олеся помітила, що батько хоче уникнути розмови про сусідку, але це ще більше розпалило її цікавість. Вона забрала лопату й пішла з ним до двору.

– Тату, хто вона? Звідки?

– Спитай у свого чоловіка.

– Спитаю, але потім, а зараз питаюся в тебе.

– У неї й питай.

– Я хочу почути від тебе, – наполягала Олеся. – Хто ця жінка?

– Твій бойовик мене вб’є, коли скажу, – промовив він стишеним голосом і сторожко оглянувся.

– Ніхто не дізнається, – пошепки сказала йому дівчина. – Ну, тату, прошу тебе.

– Її звати Оксана. Раніше це був її будинок, – указав він на їхню оселю. – Її та чоловіка за проукраїнські погляди кинули на підвал. Де він зараз і чи ще живий – я не знаю, а дівчину там чеченські бойовики зґвалтували, вона завагітніла, тож зараз відпустили. Жити їй, як ти сама розумієш, ніде, тому прихистили сусіди. – Батько оглядівся. – Ой, Лесю, сам не знаю, нащо я тобі це розказав?

– Не хвилюйся, тату, я мовчатиму.

Історія Оксани не йшла Олесі з голови. Виходить, що вони з нею – споріднені душі, і потрібно якось потоваришувати. «Я маю їй довіритися й розказати свою історію», – вирішила Олеся.

Їх звів випадок. Оксана поверталася з магазину, коли Олеся вийшла прогулятися. Вона помітила, як занервувала сусідка й хотіла вже переходити на інший бік вулиці, коли Олеся пішла їй назустріч. Остання підійшла надто близько, щоб бачити презирство в очах жінки, і на мить завмерла. Олеся ладна була провалитися крізь землю, аби тільки не бачити той вогник ненависті в очах сусідки, але то була лише мить. Зробивши кілька кроків уперед, сказала:

– Оксано, ти можеш мене ненавидіти, бажати мені чогось лихого і маєш на це право.

– Так! Маю повне право!

– Але я прошу лише одне: вислухай мене й тоді можеш іти.

– А то що буде? Мене знову кинуть на підвал? І це зробить твій коханий чоловік?!

У її очах – зневага, іронія, виклик. Було помітно, що ця жінка стільки зазнала лиха, що їй уже нічого боятися.

– У мене нелюбий чоловік, – спокійно сказала Олеся. – Так, він бойовик, але то ж він, а не я.

– А ти – дружина його! Підстилка бойовика!

– Я зґвалтована тим бойовиком і вагітна від нього не зі своєї волі. Мій коханий зараз у лавах українських військових. Найбільше, чого я зараз хочу, – бути поруч із коханим, а не жити в чужій хаті.

Оксана мовчки дивилася на Олесю. Із її очей зникли злість та ненависть, змінившись ваганням. «Мабуть, вона не впевнена, що я кажу правду», – подумала Олеся.

– Не знаю, хто ти насправді, – уже спокійно сказала жінка, – і чи вірити тобі, чи ти підіслана провокаторка, але поговорити згодна.

Оксана обійшла протоптаною стежкою Олесю й пішла до хати. Того ж дня Олеся побачила жінку за парканом, підійшла й запропонувала зустрітися.

– Твій чоловік може нас побачити разом, – сказала їй жінка, – а це недобре.

Жінки домовилися зустрітись у кафе після обіду. Олеся сказала вдома, що їй потрібно сходити до лікаря за результатами аналізів.

– Куди ти сама підеш? Зараз Костику зателефоную, і він тебе відвезе, – сказала свекруха.

– Не треба його відволікати від служби, – заперечила Олеся.

Вона швидко вдяглася і вийшла з дому ще до того, як жінка змогла додзвонитися синові.

Оксана вже чекала на Олесю. Вона сиділа за столиком біля вікна.

У непримітному невеличкому приміщенні, схожому більше на забігайлівку для пиятик, було більше шансів провести зустріч, не привертаючи уваги. Олеся сіла поруч. Стояв сморід спиртного, цигарок та чогось підгорілого, серед цього всього слабкий запах дешевої заварної кави було ледь чути.

– Доведеться потерпіти, мене саму тут нудить, – сказала Оксана.

Олеся замовила чай, і за кілька хвилин їй принесли чашку з чаєм «Батік», про що свідчив ярлик на одноразовому пакетику.

Олеся була впевнена, що розмову має почати саме вона, і не бити себе в груди, доводячи, що вона патріот, а викликати довіру, сподіваючись на взаємність. Дівчина почала розповідь з того, як лишилася сиротою, як її відправили в інтернат через сварки з названим братом і про те, як утратила своє кохання. Олеся нічого не приховувала, навіть того, що була думка позбутися дитини.

– У тебе трохи інша історія, – вислухавши все, сказала Оксана.

– У нас схожі історії.

– Мене ґвалтували кадирівці, до того ж на очах мого чоловіка. Ти навіть не можеш уявити, яке я пережила пекло. Це і приниження, і сором, і взагалі хотіла тоді собі вкоротити віку, але вчасно схаменулася. Я подумала: навіщо? На радість бородатим найманцям? Ну не стане мене, їм від того ні холодно ні жарко, а хто помститься їм за мене? Ні, вони ще пошкодують, що я лишилася жива!

– Де твій чоловік зараз? Його не відпустили?

– Навіть не знаю, що з ним. Ходила туди після звільнення, сказали: пиши запит і чекай відповіді.

Оксана замовкла. Перед нею на столі стояв охололий чай, і вона механічно помішувала його ложечкою.